У лебединського муляра Романа Гмирі та його дружини Ганни 5 серпня 1903 року народився син Борис. Багатодітна родина бідувала. Бувало, хліб ділили ниткою на прозорі скибки. 1914-го, по закінченні початкової школи, 11-річний Борис іде в найми. Потім працює сторожем, вантажником, кочегаром. Лише у віці 27 років на робітфаці отримує атестат про середню освіту. А 1930-го стає студентом Харківського інженерно-будівельного інституту.
Він мав рідкісний бас, часто співав на студентських концертах. Там його помітили й запросили до Харківської консерваторії. За рік Борис уже був там першим студентом, а на третьому курсі починає працювати в Харківській опері. По закінченні навчання його запрошують солістом Київського театру опери та балету. 1939-го після перемоги на Всесоюзному конкурсі вокалістів, Гмирю знає вже весь СРСР. Співака кличуть працювати до Москви й Ленінграда, та він не хоче залишати Київ.
21 червня 1941 року Борис Гмиря поїхав відпочивати до Криму. Наступного дня почалася війна. Друзі з Києва повідомляли, що столицю евакуюють і радили не повертатися до міста. Артист їде до Харкова, та невдовзі мусить утікати й звідти. Поспішаючи на потяг, ривком схопив важкі валізи й зірвав спину. "Швидка" відвезла Гмирю до інституту рентгенології. Там його застає німецька окупація.
Оговтавшись, він співає на сцені Харківського оперного театру. Потім переїжджає до Полтави й працює в обласному музично-драматичному театрі, дає концерти. Німці захоплюються артистом, навіть записують на плівку одну з його пісень.
Восени 1943-го, відступаючи, німці перевозять полтавський театр до Кам"янця-Подільського. Там Борисові Гмирі повідомили, що за наказом гауляйтера Еріха Коха його висилають до берлінської організації "Вінета", яка займалася концертами для робітників, вивезених із радянської території. Артист усіма правдами й неправдами намагається уникнути поїздки. Навіть купує медичну довідку, нібито він має хворобу горла й працювати в театрі не може. У лютому 1944 року він таки насправді захворів — мав запалення лівого вуха. "Через три дня после заболевания ко мне на квартиру приезжает адъютант военного коменданта и заявляет: "Вы не беспокойтесь, мы даже труп ваш вывезем", — згодом писав Борис Гмиря у листі до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова. — За время болезни несколько раз мне предлагали все виды транспорта, включая и самолет для вещей. Но, мотивируя болезнью, я отклонил все эти "счастливые" возможности".
Хрущов урятував його від репресій.
— Співав для німців, нехай тепер співає для всього народу України, — сказав, довідавшись про всю історію.
Вы не беспокойтесь, мы даже труп ваш вывезем
Після війни Гмиря повертається до Києва. 1949-го на відпочинку у грузинському містечку Цхалтубо він знайомиться із 36-річною Вірою Нові, фізіологом за фахом. А за півроку пропонує їй руку й серце.
— Не панянка я зовсім, і через те не варта вашої руки, — відказує Віра.
Гмиря не відступає. Зрештою вони таки одружуються. Розписалися без свідків. Гучного весілля не влаштовували. Переїхали до невеликої квартири Бориса на вул. Пушкінській.
1951 року на Декаді українського мистецтва в Москві Борис Гмиря виконував арію Івана Сусаніна. На концерті в Большому театрі був Сталін. Після виступу він першим піднявся і зааплодував. За ним вибухнув оплесками увесь зал. Наступного дня Сталін власноруч переписав указ про надання Гмирі звання народного артиста УРСР на СРСР.
Подружжя переїжджає до нової квартири на Хрещатику, в Пасажі. Віра пише докторську дисертацію. Коли вона працює, Борис ходить навшпиньках. Аби відгородити дружину від домашніх справ, наймає хатню робітницю. Інколи Віру це сердить. Роботи вона не цуралася, любила готувати. Особливо Борисові подобалося її полуничне варення. Дієт він ніколи не дотримував, їв усе. Перед концертом завжди з"їдав тарілку манної каші. Майже не пив, курити кинув ще замолоду. Щоранку робив зарядку, брався за гантелі. По 10 год. на день грав на роялі. Казав, що талант співака — це 10% успіху, решта — праця.
У театрі заздрили славі Гмирі. До того ж постійно пригадували його "співробітництво з окупантами". Йому влаштовували бойкоти, писали доноси. Співак у відчаї писав заяви про звільнення, та дирекція не хотіла його відпускати. 1957-го терпець артистові таки урвався.
Двадцять років Борис Гмиря виконував партію Володимира Галицького в опері "Князь Ігор". Якось після спектаклю він прийшов задоволений додому.
— Знаєш, нарешті мені удався Галицький, — сказав він Вірі.
А наступного дня у театрі йому вивісили догану за "неправильний" спів. Мовляв, його "розгульна трактовка" образу князя Галицького веде до розбещення молоді. Гмиря пише наступну, останню, заяву на звільнення.
Він починає активно гастролювати. Артиста запрошують до "Конвент-Гардену" в Лондоні та "Метрополітен-опера" в Нью-Йорку. Але далі соцкраїн — Угорщини, Болгарії, Чехословаччини, Польщі, Югославії та Китаю — влада його не випускає.
Із гастролей пише дружині теплі листи, щоразу освідчується у коханні. Завжди тримає при собі її фотографію. Жінка збирає всі газетні публікації про Гмирю.
— Ти не переживаєш, що в нас немає дітей? — спитала якось Віра в чоловіка.
— Звичайно, було б непогано, — відповів Борис. — Але наші діти — це мої пісні.
Гмиря не дожив до свого 66-річчя чотири дні: 1 серпня 1969-го в нього стався інфаркт. Того дня артист ходив до поліклініки на обстеження. Прийшов задоволений. Сказав дружині, що нічого страшного не знайшли, із серцем усе гаразд. Приліг на диван, радився, що будуть подавати до святкового столу. Раптом на півслові обірвав. Віра не звернула на це уваги, вийшла на кухню. Коли повернулася, чоловік був уже мертвим.
Борис Гмиря мав світову славу, а заробляв небагато. Коли помер, на його книжці було лише 434 крб. Віра пережила чоловіка на 27 років. Її поховали поряд із ним на Байковому кладовищі.
Київська опера мала найбільшу сцену в Російській імперії
У лютому 1896-го, після ранкової вистави опери "Євгеній Онєгін" Петра Чайковського, в одній із гримувальних кімнат київського Міського театру сталася пожежа. Вогонь ширився блискавично.
За кілька годин од будівлі, зведеної 1856 року за проектом архітектора Івана Штрома, залишилися обвуглені стіни. Тож невдовзі постало питання про спорудження в Києві нового театру. Міська дума оголосила міжнародний конкурс на проект київської опери. У ньому взяли участь понад 20 архітекторів з України, Росії, Німеччини, Франції, Італії. 25 лютого 1897-го журі оголосило результати: найкращим визнали проект росіянина Віктора Шретера.
Будівництво театру завершили 1901 року. Його партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси вміщували одночасно 1650 глядачів. Вишукані крісла, люстри та світильники привезли із Відня. Загальна кубатура театру становила майже 100 тис. куб. м, площа приміщень — 40 210 кв. м. Сцена Київського оперного на той час була найбільшою в Росії: 34,3 м завширшки, 17,2 м завглибшки, 22,7 м заввишки.
1939 року став Київським театром опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Борис Гмиря співав у ньому з 1940-го по 1957-й, за винятком воєнних років. Із 1992-го театр перейменовано в Національну оперу України.
6 
35413
Коментарі