"Баби роздягалися голяка і три рази оббігали город"

Святого Онуфрія зазвичай зображують із довгими волоссям і бородою, що виросли за його 60 років життя в пустелі. Картина іспанського художника Франсиско Коллантеса (1599-1656). Святий був сином перського володаря, але покинув усе і перебрався жити відлюдником до Єгипту. На православних іконах святого малювали взагалі без одежі, лише з широким поясом із листя довкола стегон. А борода й волосся сягають землі — Автор: фото з сайта www.museodelprado.es

— Онопрія — його 25 червня відзначають — це присвяток, невеликий такий празник, — розповідає 88-річна Анастасія Коробко, родом із містечка Христинівка на Черкащині. — "На Онопрія усе пріє", — колись отак до його приказували, бо то жара вже настояща начинається. Ще на Онопрія, хоч це такой празничок, чудеса всякіє робились. На нього много бєдствій биває, як хто його не празнує. Може гусінь на город напасти, черви капусту поїдять або град повибиває усе чисто. Мама моя, і її мама моліліся святому Онопрію, шоб усе на городі гарно вродило.

За легендою, святий Онуфрій провів у пустелі в молитвах і пості 60 років. За цей час одяг його зотлів, тіло прикривали тільки відросле волосся й борода до землі. Довга борода й волосатість, за язичницькими уявленнями, є символами життєдайної сили, рясної плодючості, щедрої врожайності, достатку та багатства. Тому з появою християнства в Україні-Русі Онуфрія-пустельника, або по-народному Онопрія, українські селяни почали вшановувати як покровителя родючості й городніх робіт.

День святого Онуфрія збігається в часі з літнім сонцестоянням і Петрівкою — Петрівським постом. Це пора найдовших днів і найкоротших ночей у році. А далі дні поволі починають коротшати. Тому з'явилося таке повір'я: "Онопрій має таку велику силу, що поверне літо на зиму". За народними спостереженнями, після Онуфрія стихає спів птахів, соловей перестає тьохкати, зозуля — кувати. Вважали, що з цього дня починається справжнє літо, і не буває похолодань. До Онуфрія на городах завершували садити пізню розсаду.

— Колись казали, шо сіяти на городі можна тико до Онопрія. Послі Онопрія шо посадиш — то не вродить, на городі нічого й не буде, — говорить Анастасія Коробко. — Тепер такого і не знають, а я ще помню, шо баби роздягалися голяка і три рази оббігали город, шоб гарний урожай він давав.

Розповідає, що робили це "не при сонці": або пізно ввечері, або рано-вранці. Інколи город оббігав дев'ять разів голий чоловік із косою в руках.

Боялися, що відьма або "погана на очі" людина може відібрати урожай із городу собі чи його зіпсувати: наслати мишей, жаб, кротів, гусінь і черву. Щоби вберегтися "від нечистого", жінки брали вал — товсті нитки з клоччя — і обсновували ним городи навкруги.

— Коли відьма хоче щось "поробити" городині, то приходить уночі, поплює на неї або тухлі яйця закопає, або волосся своє, то городина й погине. Тому не треба зачіпати відьм, бо вони тобі витолочять усі грядки, — вірить баба Настя.

Щоб діти, охочі до молодої моркви чи огірочка, не товклися по городі й не робили там шкоди, їх лякали, що на грядках ховаються русалки, а в горосі сидить страшна Залізна Баба із залізним дрючком.

Увечері на Онуфрія городина "ходить гуляти", розповідали наприкінці 1920-х на Харківщині кореспондентам Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук: "Одразу йде баба в глухий кінець городини і каже: "Хоч гуляй, а хоч рости, а як будеш рости, то тебе будуть шанувать, а як будеш гулять, то тебе будуть проклинать". От, кажуть старі люди, що після лякання стає вона веселіти". На Лубенщині молодиці лякали город, прийшовши туди одягненими в кожушанки навиворіт — догори волоссям: "Ввіходить вона насеред грядки і начинає хокать — лякать". Ще й замахувалися сапою на рослини, що "сиділи" — погано росли:

— Оце диви тільки не вроди, так і зрубаю.

Вірили, що після такого "лякання" вони швидко розвиватимуться й дадуть гарну зав'язь. Щоб "не попортити городини", на городі забороняли їсти й голосно розмовляти, свистіти чи сміятися.

— Завжди збирали шкаралупки свячених яєць і закопували їх на городі, щоб не було осоту й пирію, — розказує 76-річна Ванда Аген із райцентру Фастів на Київщині. — І вобще остатки свяченого, шо їли на Великдень, кришки від паски — все в город і зараз закопують. І троїцьку зелень по грядках розтрушують. Ніби це теж помагає від шкідників, оберігає город від усякої нечисті.

Аби збільшити врожай, в криницю лили свячену воду і тоді поливали город. Обсипали його свяченим маком, щоб не заскакував скажений собака, і не рили грядки кроти.

— Це все жінки робили, бо то були самі жінки на тому городі, й робота та вважалася чисто бабська. Рідко у кого був такий мужчина, шо він там шось робив чи помагав, — говорить Ванда Аген. — І продавали на базарі теж тільки жінки. Це тепер на там можна побачити якогось чоловіка, а тоді такого не було.

Гроші, вторговані від продажу городини, а також молока та яєць, за українським звичаєвим правом жінка залишала собі. За них справляла собі обнови або збирала на "материзну" — посаг дочці.

До початку ХХ ст. у містечку Бориспіль існував звичай щопонеділка влаштовувати "бабський базар". На ньому торгували і купували самі жінки, чоловіків туди не допускали. По обіді, як базар скінчиться, жінки йшли до найближчого шинку — на зароблені гроші "запивати" виторг.

Першу висаджену розсаду капусти накривали макітрою

— До Онопрія, 25 червня, ще можна садити пізню капусту й огірки на осінь, — пояснює Ванда Аген із Фастова на Київщині. — Це були "стратегічні" продукти, їх на зиму солили в бочках. А в піст, то це була основна їжа з картоплею або кашею.

Замовляти гарний урожай капусти починали ще від Святвечора, де цей овоч був обов'язковою стравою. На Галичині під час святкової вечері був такий звичай:

— Їжте, діти, капусту! — тричі звертався до дітей батько.

— Не хочемо! — щоразу хором відповідали діти.

— Ну, коли не їсте, то нехай її в літі й гусениця не їсть! — казав батько наостанок.

Цю городину висаджували до схід сонця — щоб рано поспіла. При цьому хазяйка туго перев'язувала голову хусткою — аби капуста головата була.

— Висаджувати розсаду капусти на город краще усього на повному місяці, й вибирати треба жіночі дні: середу, п'яницю або суботу. Бо капуста — це жіноча рослинка, — радить Анастасія Коробко. — Недарма ж кажуть, шо дітей знаходять у капусті.

На Чернігівщині молодиці садили її в білих сорочках, заголившись, щоб головки капусти росли білі, великі й тугенькі. Першу висаджену розсаду накривали макітрою або великим горщиком, зверху клали білу хустинку, камінь і примовляли:

— Дай же, Господи, щоб ся капуста така поросла, як я оцей горшок сюди унесла, щоб була біла, яким я білим платком накрила, щоб була тугая, як я сим каменем тугим приклала.

— Я ще пам'ятаю зі своєї юності, що ми як уранці поверталися із Івана Купала, то оті вінки, що в нас були на голові, несли і кидали на капусту. Мабуть, щоб вона росла така велика, як голова. Чи, може, щоб оберігала городину, — згадує Ванда Аген.

Дівчата садили огірки в нових черевиках

Огірки заведено було сіяти в чоловічі дні: понеділок, вівторок або четвер. Краще до схід сонця — тоді вони будуть без пустоцвіту. На Полтавщині на початку XX ст., писав дослідник народних звичаїв Василь Милорадович, дівчата сіяли огірки в зелених стрічках і намисті, в нових черевиках, поливали відваром пустоцвіту. Тягнули ногою на грядку старий личак, примовляючи:

— Як я втягла личак, щоб так я рясно зривала огірки.

Побачивши перший цвіт на огірках, хазяйка перев'язувала його червоною ниткою, витягнутою з пояса, і приказувала:

— Як густо цей пояс в'язався, щоб так і мої огурки густо в'язались у пуп'янки в огудині.