У Російській православній церкві немає традиції ховати своїх предстоятелів в одному визначеному місці, як у католицькій, де пап хоронять у соборі Святого Петра в Римі. Патріарха Алексія ІІ, за заповітом, учора поховали у Богоявленському соборі Москви, який у 1938–1991 роках був патріаршим. Там 1944-го поховано патріарха Сергія. Надгробок на його могилі виконав Олексій Щусєв, автор проекту мавзолею Леніна. Попередники Алексія ІІ — патріархи Алексій І та Пимен — поховані в Успенському соборі Троїце-Сергієвої лаври.

Митрополит Сергій (Страгородський) керував церквою 19 років, але в сані патріарха — лише дев"ять місяців. Церковні справи він перебрав, коли 1925-го за небажання співпрацювати з більшовиками кинули за ґрати місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра (Полянського). Сергія невдовзі також арештували. Вийшовши за рік, він підписав так звану Декларацію 1927 року. "Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской родиной, радости и успехи которой — наши радости и успехи, а неудачи — наши неудачи, — ішлося в ній. — Всякий удар, направленный в Союз, будь то война, бойкот, какое-нибудь общественное бедствие или просто убийство из-за угла... сознается нами как удар, направленный в нас".

Митрополита Петра розстріляли 1937 року — за рішенням "трійки"

Проголошення лояльності до радянської влади викликало спротив духовенства. У РПЦ стався розкол. Закордонні ієрархи, значну частину пастви яких становили білоемігранти, оформили Руську православну церкву за кордоном (РПЦЗ). Багато священиків відмовилися підтримати Сергія і в СРСР. До кінця 1930-х тут його Декларацію не визнавали понад 30 архієреїв. 1936-го єпископів повідомили про смерть місцеблюстителя митрополита Петра, хоча насправді він був іще живий. По ньому відправили панахиду, й місцеблюстителем обрали Сергія. Петра насправді розстріляли наступного року — за рішенням "трійки".

1941-го, коли німці стояли під Москвою, Сталін закликав на поміч церкву. У столичних храмах уперше за багато років пролунав передзвін-благовіст. 3 вересня 1943-го у Кремль запросили трьох митрополитів, серед яких був Сергій. Ішлося про відродження церкви. Митрополити, зокрема, попросили генсека дозволу провести собор й обрати патріарха. Сталін погодився. Уже через чотири дні відбувся собор єпископів, який обрав Сергія патріархом. 15 травня 1944 року він помер.

Наступником Сергія 1945-го став митрополит Алексій (Симанський). До революції він був членом монархічно-націоналістичного "Союза русского народа" — чорносотенців. Тепер же в листуванні зі Сталіним він називав генсека "глубокочтимый и дорогой Иосиф Виссарионович", "Богопоставленный Вождь народов нашего великого Союза". Алексій був на зустрічі з ним восени 1943-го, а вдруге вони побачилися 1945-го. Сталін дав зрозуміти, що РПЦ має стати інструментом його політики, передусім зовнішньої. Незабаром радянська влада здійснила операцію з приєднання до РПЦ Мукачівської єпархії, що підпорядковувалася Сербській православній церкві. 1946 року організувала "собор" Української греко-католицької церкви. На ньому УГКЦ "саморозпустилася" і влилася до РПЦ. На тих, хто противився, чекали тюрми й концтабори.

Після смерті Сталіна у світському житті розпочалася "відлига", церква натомість зазнала нової хвилі утисків. Микита Хрущов розпочав антирелігійну кампанію: знову масово закривали храми, під час богослужінь влаштовували провокації. Їх жертвою став і Алексій I — 1961 року в Великодню ніч на нього напав чоловік, якого пізніше визнали несповна розуму. Патріарх поступився фінансово-господарськими правами священиків, передавши ці функції парафіяльним радам і старостам, яких фактично призначала влада. Алексій І правив церквою 25 років — до смерті у квітні 1970-го.

Упродовж правління патріарха Пимена (Ізвєкова) із 1971 по 1990 роки держава більш-менш терпимо ставилася до РПЦ, але зберігала над нею жорсткий контроль. Улітку 1988-го виповнювалося 1000 років хрещення Русі. РПЦ збиралася відзначити його скромно, "по-домашньому". Але Михайло Горбачов прагнув продемонструвати демократизацію та гласність не лише у політичній сфері, а й у релігійній. У квітні він зустрівся з патріархом Пименом. Наступного року того, незадовго до смерті, став депутатом Верховної Ради СРСР.

Під час виборів нового патріарха на Помісному соборі в червні 1990-го в першому турі найбільше голосів зібрали митрополити Ленінградський Алексій (Рідіґер) — 139, Ростовський та Новочеркаський Володимир (Сабодан) — 107, а також Київський та Галицький Філарет (Денисенко) — 66. У другому турі Алексій набрав 166 голосів, випередив Володимира на 23 голоси і став Патріархом Московським. За роки його правління вплив церкви в Росії зріс. На богослужіннях можна було помітити майже всю верхівку країни. Влада сприяла поверненню церкві храмів та їх відбудові, із запасників музеїв їм повертали реліквії. Патріарх став шостою людиною в офіційному протоколі Кремля. А торік патріарх Алексій ІІ і глава Російської православної закордонної церкви митрополит Лавр підписали документ про возз"єднання.

Два суперники Алексія II за патріарший престол нині є ключовими особами в українському православ"ї. Митрополит Філарет спробував домогтися автокефалії для Української православної церкви, проте наштовхнувся на опір Московської патріархії. Після того почав будувати самостійну помісну церкву й 1995 року став її патріархом. За це його відлучили від РПЦ й прокляли, як до того — гетьмана Івана Мазепу й письменника Льва Толстого.

Після розгрому турками Візантії у XV ст. Московське царство залишилося єдиною у світі православною державою. Претензії на окрему від Константинополя церкву утверджувалися поступово. 1589 року, коли до Москви прибув по "милостиню" константинопольський патріарх Єремія ІІ, бояри пообіцяли дати пожертву, якщо той призначить їм патріарха. Доти церквою керували підлеглі йому московські митрополити.

У XVII ст. двоє патріархів Московських — Філарет і Никон — навіть користувалися титулом "великий государь", що було рівнозначним царському титулу й фактично означало претензію на управління державою. У Філарета такий титул не викликав суперечок, бо перший цар із династії Романових — Михайло — був його сином. А от амбіції Никона перелякали царя Олексія Михайловича. Він домігся, щоб собор зняв Никона з патріаршого престолу й відправив у монастир.

У патріархах царі стали вбачати конкурентів за владу в державі. Петро І, який почав будувати Російську імперію, після смерті патріарха Адріана 1700 року заборонив вибори нового предстоятеля церкви. А для управління нею створив Святійший Синод на чолі з обер-прокурором, якого мав призначати імператор. Такий стан протримався до зречення царя Миколи ІІ в лютому 1917-го.

Тимчасовий уряд оновив склад Синоду, який мав зайнятися відновленням патріархії. У серпні 1917 року відкрився Всеросійський Помісний собор. На виборах патріарха, що відбулися вже після більшовицького перевороту, найбільшу кількість голосів отримав митрополит Московський Тихон (Бєлавін). Ще під час проведення Собору його учасники отримували повідомлення про розправи над духовенством. Патріарх Тихон засудив дії нової влади, як і вбивство Миколи ІІ.

У 1920-х, коли священики опиралися пограбуванню храмів, Тихона звинуватили в контрреволюційній діяльності й запроторили під арешт у Донський монастир. Випустили тільки наступного року, коли він "розкаявся" і підтримав більшовиків. Здоров"я патріарха було підірване. Після його смерті 1925 року нового патріарха вибирати не дозволили.

×