"Видимо, он был не совсем нормален психически"

2

20-річний художник Всеволод Максимович був членом гуртка нудистів і знявся у футуристичному кіно. 100 років тому він вистрелив собі у скроню. Нині його вважають "найяскравішим представником українського модернізму"

Чоловік із підведеними чорною тушшю очима танцює з жінкою на столі посеред тьмяно освітленого кабаре. В обох у руках криві кинджали. Чоловік перекидає жінку з однієї руки на другу. Тоді замахується і вдаряє її ножем. Але не вістрям, а руків'ям. Б'є знову. Поступово входить в шал і таки встромляє кинджал у груди. До них підбігає компанія, яка спостерігала за цим дійством. Везуть убиту за місто. Викидають напівроздягнену в сніг. У цей момент з'являється поет Володимир Маяковський. Він у циліндрі, пальті й рукавичках, крутить ціпок.

Це – остання сцена авангардного фільму "Драма в кабаре футуристів № 13", знятого 1913-го в Москві. Стрічка не збереглася, знаємо про неї лише з розповідей глядачів. Поета-убивцю в ній зіграв 19-річний художник Всеволод Максимович, уродженець Полтави. Його "жертва" – ­Марія Ртіщева, "какая-то маленькая московская актриса, полусумасшедшая истеричка", як згадував про неї письменник Борис Лавреньов, – невдовзі після зйомок спробувала отруїтися. Та її врятували. А Максимовича – ні. 23 квітня 1914 року він вистрілив собі в скроню.

Про Всеволода Максимовича відомо небагато. Про його зовнішність можемо судити з єдиного збереженого автопортрета та слів Лавреньова: "Это был человек со страшной внешностью. У него было огромное, раздутое, как автомобильная камера, лицо, чудовищно толстые щёки, тяжёлая лошадиная челюсть. Видимо, он был не совсем нормален психически. Полотна, которые он писал, состояли из кружков и колец, спутанных и переплетающихся, голубого, розового и зелёного цветов, похожих на груду отливающих радугой мыльных пузырей".

Коли Максимович іще жив у рідній Полтаві, належав до нудистської спортивної колонії художника Івана М'ясоєдова. Той свій гурток називав "Садом богів" і присвятив його насолоді красою тіла. Молодь роздягалася догола й у такому вигляді позувала для картин. Сусіди зазирали у шпарки, а батько художника, коли хотів прийти до сина, спершу посилав когось до нього – аби "боги" повдягалися. Пізніше й Максимович малював оголених чоловіків і жінок майже на всіх своїх полотнах.

У 17 років він поїхав здобувати освіту в МУЖВЗ – "Московское училище живописи, ваяния и зодчества". Займався в студії архітектора Івана Рерберга – автора проекту Київського вокзалу в Москві. Тоді там навчалися Давид Бурлюк та Володимир Маяковський. Через них познайомився з художниками, які називали себе футуристами – від латинського futuro, майбутнє. Їхні картини здавалися неприродними – авторам була цікавіша форма, аніж зміст. Митці відкидали тогочасні мовні та художні норми й методи. А разом із ними – і традиційну мораль. Схвалювали вживання наркотиків і алкоголю, стосунки "на трьох" або гомосексуальні зв'язки.

"Драма в кабаре футуристів № 13" стала однією з мистецьких розваг. До зйомок узялася молодь з об'єднання "Ослиный хвост" – художники Михайло Ларіонов і Давид Бурлюк, поет Володимир Маяковський та інші. "Стержень ее фабулы заключался в том, что художник-футурист полюбил девушку так беззаветно, что забыл свои "футуристические обязанности", – згадував художник Сергій Романович. – Каковы они были, точно не известно, но такое растворение в чувстве было найдено его товарищами недостойным. Он предстал перед трибуналом".

Романович визнавав, що творці не ставилися до стрічки серйозно: "Так как играли в ней те, которым были не знакомы условия съемки, а режиссуры в этом смысле не было, то многие кадры были сняты слабо, актеры жестикулировали слишком быстро, условия освещения были также малопригодны… Для этой кинокартины Ларионов разрисовал лица некоторых персонажей. Это понравилось, и одно время в Москве появлялись люди с раскрашенными лицами. Здесь были буквы, различные фигуры, линии, знаки. Газеты писали об этом как о новом безобразии футуристов".

"У білій сукні, розрізаній до талії, вона танцює ­"футуристичне танго". Раз по раз падає на коліна і схиляє голову додолу, потім розпрямляється і викидає ноги перед собою", – описує дослідник Джеррі Гейл у статті "Російський футуризм і кінематограф" появу у "Драмі в кабаре футуристів № 13" поетеси Надії Ніколаєвої. Вона, тоді 19-річна, зіграла епізодичну роль танцівниці. Під час зйомок, а може й раніше, Всеволод Максимович закохався в неї. Намалював її портрет, потім – іще один. Назвав "Казкова царівна". Де зараз ці роботи – невідомо. Як і картина "Лицар у лісі", на якій художник начебто зобразив себе як пару до "царівни".

Надія Ніколаєва писала вірші під псевдонімом Нада Ельснер, але так їх і не видала. Окрім Максимовича, в неї був закоханий один із засновників російського футуризму ­Велимир Хлєбніков. Він називав себе "императором земного шара".

Невдовзі після зйомок Всеволод Максимович улаштував у Москві свою першу персональну виставку. Вона була невдала – жодної картини не купили. Невідомо, що стало причиною смертельного пострілу 20-річного художника – творча невдача чи нерозділене кохання. Передсмертної записки він не лишив. Хлєбніков писав товаришеві: "Получил письмо от Николаевой (умер Максимович, я хотел приехать, но не мог). Она, должно быть, сердится". Через вісім років не стане й "императора" Велимира – він помре від тифу.

Картини Максимовича зберегла Надія Ніколаєва. 1925-го десяток полотен викупив мистецтвознавець Федір Ернст для Всеукраїнського історичного музею – так тоді називався теперішній Національний художній музей України. Через кілька років футуризм визнали "нерадянським". Картини списали, зняли з підрамників, змотали в рулони й віднесли до сховища. Планували спалити, але не змогли одразу вивезти – деякі полотна Максимовича мали більш як 2х3,5 м. А згодом про них забули.

2006-го із запасників музею відбирали роботи для виставки "Роздоріжжя: Модернізм в Україні, 1910–1930 роки" в Чиказькому культурному центрі. Повезли й кілька картин Всеволода Максимовича. У США твори не відомого доти художника спричинили фурор. Мистецтвознавець Ванкарем Никифорович у статті "Відкриття і потрясіння" назвав їх "приголомшливими за задумом і за технікою виконання". І додав: "Складно повірити, що всі ці чудові картини написав художник, якому було лише 19 років"

"Пощёчина общественному вкусу" –

так називався маніфест російських футуристів, виданий окремою книжечкою у грудні 1912 року в Москві. Його уклали поети Давид Бурлюк, Олексій Кручених, Володимир Маяковський та Велимир Хлєбніков. Про попередників виголошували: "С высоты небоскрёбов мы взираем на их ничтожество!" За мету вважали зруйнувати все звичне, традиційне: "И если пока ещё и в наших строках остались грязные клейма ваших "здравого смысла" и "хорошего вкуса", то всё же на них уже трепещут впервые зарницы Новой Грядущей Красоты Самоценного Слова". Тих принципів футуристи дотримувалися й у повсякденному житті. На мистецькі акції в кабаре яскраво вдягалися, вішали на себе несподівані речі: подушку, моркву, дерев'яну ложку. "Мы провозглашаем всякую "пакость" – паклю, помет цыплячий, гнилую капусту, а если стекло, то толченое и со щебенкой", – заявляв Давид Бурлюк

Поет наступного дня після весілля перерізав собі горло лезом

"Ни декаденты, ни футуристы не шокированы близостью к душевному заболеванию", – писав психіатр Євген Радін 1914 року у праці "Футуризм и безумство". Ці митці мали амбітні наміри створити мистецтво майбутнього. Та сучасники важко сприймали їхні "дивні" твори – як літературні, так і образотворчі. А оскільки для тогочасної молоді не існувало традиційних моральних заборон, самогубство часто ставало виходом із глухого кута нерозуміння – чи то мистецького, чи особистого. Багато митців-­футуристів не дожили й до 25 років.

Поет із Твері Всеволод Князєв застрелився 11 квітня 1913-го в Ризі. Йому було 22. Не пережив розриву з коханцем – також поетом Михайлом Кузміним, якому присвятив книжку віршів. За життя її не опублікували. Через півроку, 24 листопада, наклала на себе руки в Москві його ровесниця Надія Львова. Її поезії друкували в тогочасних часописах, одна збірка вийшла окремою книжкою із передмовою поета Валерія Брюсова. Через роман із ним, на 18 років старшим та одруженим, і вкоротила собі віку. Кожен рядок її останнього вірша починається словами "В последний раз…"

21 січня 1914-го, наступного дня після свого весілля, у Петербурзі перерізав собі горло лезом 22-річний Іван Ігнатьєв, справжнє прізвище – Казанський. Теоретик футуризму, очолював поетичний рух у місті. Тогочасна преса писала, що причина самогубства невідома. Ключ можна віднайти в одній із його новел "Пошматований портрет". Головного героя кидає кохана-акторка. Він бачить на виставці портрет жінки, крає полотно ножем, а наступного ранку його знаходять у парку з перерізаним горлом. Того ж року, 7 вересня, в лісі біля селища Бабки під Харковом повісився 20-річний поет Божидар, справжнє ім'я – Богдан Гордєєв. Він видав єдину збірку віршів "Бубон", де користувався власним правописом.

×