"Віддавалася театру. Він у її житті був важливіший за чоловіків"

Чекісти змусили акторку Наталію Ужвій підписати лист із критикою Леся Курбаса

Виповнюються 35‑ті роковини смерті акторки Наталії Ужвій. Її називали другою Заньковецькою, мала вплив на театральне життя України до останніх днів. Яка вона була?

– Її друзі та колеги зазначали, що завжди була готова допомогти. Акторка Галина Яблонська згадувала тепле ставлення Наталії Ужвій до молодих акторів. Наталія Сумська розповідала, що отримала першу роль Наталки Полтавки завдяки їй.

 

Наталія Ужвій мала моральний принцип не відмовлятися від дружби заради користі. Це попри те, що в акторській сфері часто бувають напружені стосунки та конкуренція. Відкрито показувала свої методи, як грати на сцені. Подругам розповідала, що варто мати не одну дитину, а хоча б двох. Радила бути обережними у стосунках із богемою, де завжди бурхливі пристрасті. А вдома любила готувати хачапурі. Фірмовою стравою був бігос – тушковані реберця з капустою.

Вона мріяла вчителювати. Чому пішла в театр і кіно?

– Невеличкі міста, пов'язані з її життям, мали сконцентроване культурне життя. Всюди були українські доми, бібліотеки, аматорські театри. Там починали свій шлях у велику творчість самодіяльні актори та режисери. Шили костюми й малювали декорації.

Захоплення акторською грою почалося з того, що побачила спектакль на одному з фестивалів мистецтв у Брудно – тепер передмістя Варшави. Її батько Михайло працював там кондуктором на залізниці. Фактично був держслужбовцем і непогано заробляв. Перед початком Першої світової Ужвій склала іспити на сільську вчительку.

Та навіть у школі вела уроки як актриса. Вдягалася вишукано. Пізніше на зароблені кошти родина купила невеликий магазин і започаткувала власну справу. Але почалася війна 1914‑го.

Вперше участь у самодіяльному театрі Ужвій взяла в Золотоноші (тепер райцентр на Черкащині. – Країна), де жили її родичі. Зіграла квартирантку в п'єсі Ґабріелі Запольської "Мораль пані Дульської". Режисери переконували не залишати театру. Так потрапила на стажування до Києва. Зустрілася з режисером Іваном Мар'яненком. Став хресним батьком її творчості. Це вже був остаточно професійний вибір. Столична публіка побачила в ній талант і почала називати найкращою актрисою Радянської України.

Початок кар'єри припав на кінець 1920‑х – початок 1930 років. Як справлялася з утисками українських культурних діячів?

– Тоді було важко всім. Щодня ходили по лезу бритви, щоб зберегти власне "я". Ішли на складні компроміси. Із грошима було сутужно.

Наталії Ужвій доводилося жити у старих гуртожитках і комунальних квартирах. Та вона завжди вміла вбратися вишукано. Добре шила, плела одяг. Робила це до кінця життя.

Мала пристрасть до капелюшків, любила змішувати парфуми, щоб виходив неповторний аромат. Була молода, красива, відкрита для кохання і творчості, не боялася ризикувати.

Побралася з футуристом Михайлом Семенком, що мав славу скандаліста. Що їх зблизило?

– У Золотоноші познайомилася з агрономом та актором-аматором Григорієм Дробницьким. Покохала. Коли він освідчився, перечепилася від несподіванки і зламала каблук. Чоловік був атеїстом, але вмовила повінчатися. З часом сказала, що розлюбила.

Із другим чоловіком Михайлем Семенком побачилися в Одесі під час зйомок фільму "Пілсудський купив Петлюру", а познайомилися на зйомках фільму "Тарас Шевченко". Цього разу в почуттях зізналася вона.

 

Про Ужвій і Семенка казали, що зійшлися красуня і чудовисько. Його називали хамом, символом цинізму. Славився одіозними витівками. Наприклад, показовим спаленням "Кобзаря". Був нижчим від неї і мав величезну кучеряву шевелюру. Вона ж була ставна. Об'єднувала відданість культурі. У подружжя в Харкові народився син Михайло. Часи були неспокійні. Семенко бачив, що націо­нальне відродження знищували. Почав пити, дебоширити. Врешті розлучилися. Його доля закінчилася 1937‑го у сталінських катівнях.

Того ж року вона вийшла за Євгена Пономаренка. Він дав їй відчуття надійного друга, впевненість у сімейному вогнищі. Разом зіграли багато ролей.

Наталія Ужвій жила в будинку літераторів і митців "Слово" в Харкові. Більшість його мешканців репресували. Як це позначилося на житті акторки?

– Як тільки акторська кар'єра в "Березолі" пішла на злет, почалися проблеми. Постійно бачила арешти, чула про розстріли. Приходили сірі постаті, чекали і стежили. Якось попросили Наталію пройти до машини. Були незадоволені тим, що робиться в театрі. Нібито режисер Лесь Курбас паплюжив радянську дійсність. Нагадали про чоловіка й сина, назвали гарною родиною. Попросили тримати щодо режисера "правильну громадянську позицію". Нагнали страху.

 

Потім змусили разом із 60 акторами "Березолю" підписати листи із засудженням Леся Курбаса: "Завів театр на політично-ідеологічні манівці й проводив формалістичні експерименти". Увійшла до числа тих, хто грав у піжмурки з історією та долею. Після розстрілу Курбаса зберегла добрі стосунки з його дружиною. Допомагала їй грошима. Їхнє листування – переписка двох подруг. Валентина Чистякова не тримала зла й усе розуміла.

1937 року за звинуваченням у "державній зраді" розстріляли братів Євгена і Назара Ужвіїв. Вони, на відміну від інших членів родини, не виїхали за кордон. Хтось передав фото Назара з тюрми за три дні до розстрілу. Згадувала, що це вже була людина з іншим поглядом.

Протоколи допитів колишнього чоловіка Михайля Семенка – це ілюстрація знищення особистості. Вона була під час арешту, хоч уже не жили разом. Їх об'єднував син, і, мабуть, залишилися почуття. Письменника звинувачували в участі в "антирадянській націоналістичній організації, що прагнула повалити радянську владу", "підготовці до замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора".

Тоді ж Ужвій написала листа, що колишній чоловік завжди засуджував націоналізм. Але не допомогло.

У чому була її особливість як акторки? Що цінували глядачі?

– Зіграла більш як 200 ролей у театрі та понад 20 у кіно. Більше віддавалася театру. Він у її житті був важливіший за чоловіків і друзів. Найбільше розкрилася на сцені Київського театру імені Франка у 1930‑х. Глядачів захоплювала її пластика, яку виробила, граючи в "Березолі" Леся Курбаса. Вправно володіла тілом і голосом. Відзначали палаючі очі.

У кіно стала відомою завдяки "Землі" Олександра Довженка, "Украденому щастю" Ісаака Шмарука, "Ретро" Петра Ільченка. Широке визнання їй принесла стрічка "Райдуга". Про неї із захопленням говорив президент США Франклін Рузвельт. Наталія Ужвій отримала премію американської академії кінокритиків – прообраз "Оскара".

Вона часто бувала за кордоном. Належала до митців Радянської України, які були ніби обласкані радянською владою. Відвідала Францію, Чехію, Польщу й інші країни. Водночас за нею пильно стежили чекісти, щоб не зосталася там.

У зрілому віці в її житті залишився лише театр. 1963 року звільнили, сказали, що час іти на пенсію. Після того просили повернутися, але вона відмовила. Укладала окремі контракти й зіграла ще 12 ролей, які ввійшли у скарбницю українського театру.

 

Відданість професії вимагала жертв. Гідно витримала удар долі – втрату сина. Із ним розлучилася на початку війни й не бачилась п'ять років. Потім він поїхав з артистами трупи театру Франка до Ленінграда. Легковажно пірнув у холодну Неву. Лікарі діагностували менінгіт, від якого і помер 25‑річним. Смерть сина стала трагедією. У труну Ужвій поклала підвіску з Божою Матір'ю, яку отримала малою від матері. За два тижні погодилася зіграти "Без вини винуваті" Олександра Островського. Ужвій зіграла актрису, яка пережила біль утрати дитини.

Як вдавалося залишатися самобутньою акторкою і представницею української культури?

– Завжди розмовляла й писала українською. Відмовилась їхати працювати до Москви. Вважала себе українською, а не радянською акторкою.

Попри заборону скликала до себе на кутю на Різдво. Відзначала Великдень. Зберегла речі матері й батька. Хоча в родині по-різному було. Один із братів Наталії відмовився від українськості, став Ужвійовським і виїхав до Варшави.

Якось у листі до актора Євгена Пономаренка Наталія писала, що потрапила на концерт школярів на Вінниччині й була вражена. Діти співали якісь частушки й пісні без жодного українського слова. Вона обурилася. Пояснили, що діти навчаються в російськомовній школі й українською не вміють. Вже тоді застерігала, що через таку освіту зникне глядач українського театру.

Ролі українок грала вишукано. Вважала, що необов'язково українське село й жінку показувати якимись звульгаризовано-народницько-карикатурними. Своїм героїням, навіть із радянських сценаріїв, завжди малювала певний психологічний образ. Хоча ті твори й підпорядковувалися ідеям соціалістичного реалізму.

"Найбільш ображає мене, коли бачу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, що тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль. І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська. Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці – твоя гра – дає людям задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому", –
Наталія УЖВІЙ (1898–1986), акторка

×