"Раптово, як грім серед ясного неба, впали вістки про нові, неочікувані факти. Поруч поляків у характері другого господаря цієї країни підносять голос русини", – писав польський історик Марцелій Гандельс­ман про революцію на Галичині 1848 року.

Європою проходить хвиля протестів проти монархів, яку називають Весною народів. Галичина перебуває у складі Австрійської імперії. Східна частина краю заселена переважно українцями-русинами, західна – поляками, яких називали мазурами. Вони першими піднімають повстання проти шляхти – ще за два роки до загального революційного піднесення на континенті.

"Мазурська різня була мов гарматний вистріл серед глибокої нічної тишини, – писав Іван Франко. – Всі сполошилися: і уряд, і шляхта, і навіть селяни побачили, що панщизняному порядкові приходить кінець, що далі так довго не може бути. Уже тоді була розширена поголоска, що панщині кінець і що цісар роздасть селянам усі панські землі".

Після виступу імператор Фердинанд та його двір налякані. У столиці починають більше прислухатися до суспільних настроїв. На Галичину призначають нового губернатора – графа Франца Стадіона. Говорять, що він ставитиметься до людей ліберальніше.

 

"Ніколи ще рік не розпочинався так тихо й спокійно. Ніколи суспільний порядок не стояв так твердо й сильно, як тепер", – пише в щоденнику на початку 1848-го канцлер Австрії граф Клемент фон Меттерніх. Але вже в березні того року у Відні починаються виступи – з вимогами покращення життя і запровадження політичних свобод.

Пам'ятаючи мазурську різню, граф Стадіон першим в імперії скасовує панщину на Галичині. Цим задобрює селян і водночас визнає їхню силу. Тому в польських колах шириться думка, що "австрійських українців вигадав граф Стадіон".

На Західній Галичині створюють Народовий комітет, який складає петицію для відновлення Польської держави в союзі з Австрією. Формують Народову гвардію та беруться за написання провінційної конституції. Адвокат Кирило Вінковський пропонує в ній згадати про русинів.

– Немає Русі, тут Польща. Руська мова є діалектом польської, – заперечують інші співавтори документа.

Духовенство і парафіяни собору Св. Юра у Львові 19 квітня 1848 року складають українську петицію до імператора: "Щоби в округах Галичини, що є поселені русинами, у всіх народних і вищих школах наука шкільна подавалася в руськім язиці. Щоби всі краєві права, цісарські прикази і постанови руському народові в руській мові оголошувалися, бо ж теперішній спосіб у німецькій або польській мові обвіщуювати – непридатний. Оголошення в згаданих мовах руському народові не зрозумілі. Щоби поставлені в сій русинами заселеній частині Галичини урядники народну мову добре розуміли".

"Наш народ був колись самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими в Європі. Мав свою літературну мову, свої власні закони та володарів. Одним словом – був у добробуті й силі, – йдеться у відозві Головної руської ради – координаційного органу українського руху, створеного 1848 року. – Через непривітні умови й політичні нещастя розпався наш великий народ. Багато можних панів відступили від обряду батьків своїх – виреклися української мови й відцуратися свого народу. Але зміна обряду не могла перемінити національності й русинська кров не перестала плисти в жилах. Тепер, коли для всіх блиснуло сонце волі, пробудився і наш український лев і гарне нам ворожить майбутнє. Встаньте, браття, але не до звади й незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо народом!"

Головну руську раду очолює греко-католицький єпископ, помічник Львівського митрополита Григорій Яхимович. Для видавництва українських книжок створюють просвітницьке товариство "Галицько-Руська матиця". Випускають газету "Зоря Галицька".

Основною політичною вимогою ради стає поділ провінції на дві частини: "Щоб ті простори Галичини, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обнимає східні округи Галичини з руським населенням. Ся частина краю була первісно самостійним князівством і Галицьким королівством. Щоб ті частини краю, які замешкують мазури, відділено від "руської провінції". Ся частина краю обнимає західну частину Галичини і має польське населення".

Видають петицію про відокремлення. Її підписують майже 200 тис. осіб. Для поляків це – несподіванка.

"Мої панове, люблю я Польщу як рідну сестру. Але люблю я більше слов'янщину, бо люблю її як матір. А найніжніше люблю Русь, бо в ній люблю самого себе, – пише у "Слові перестороги" галицький священик Василь Подолинський. – Оце є символ моєї віри і, запевняю вас, майже всіх як вільнодумних, так і невільнодумних русинів".

Поляки створюють "Руський собор" – щоб нейтралізувати українців. До нього входять шляхтичі руського походження. Цю групу називають gente Rutheni, natione Poloni – руського роду, польської національності. Видають журнал "Дневник Рускій". Його редагує колишній член просвітницького об'єднання "Руська трійця" Іван Вагилевич.

Обох народів Галичини стосується конституційна реформа – у Відні створюється парламент. До нього можуть обирати представників усіх верств. Від українців туди проходять в основному селяни.

 

"Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування? – виступав за парламентською трибуною депутат Іван Капущак із села Ляхівці – тепер Підгір'я Богородчанського району Івано-Франківcької області. Так відповів на закиди, що пани дали селянам волю. – Батоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голів і тіл спрацьованих, хай їм будуть пам'яткою про нас. Хай це буде їм наше відшкодування!"

"На правому крилі уставилися поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі, на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і підгорян. Вони озброєні власними рушницями, крем'яними крісами та стрільбами. Далі стояло три ряди до 8 тисяч селян, поділених на громади. На лівому крилі уставилися біля 400 кінних селян із рівнин, озброєних косами й списами. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій лафеті (основі. – Країна) з обслугою", – описувала "Зоря Галицька" селянське військо в селі Богородчани – тепер райцентр Івано-Франківської області.

Його зібрали на прохання імператора для боротьби з повстанськими загонами, здебільшого угорськими. Галицькі селяни беруться підтримувати "доброго цісаря на противагу поганим панам". Пізніше Головна руська рада отримує дозвіл на створення власної військової формації – Руські гірські стрільці. "Хто хоче спокою, хай береться за зброю!" – закликали вступати до формування. Зібрали майже 3,5 тис. добровольців. Набір триває, але новий намісник Галичини Аґенор Ґолуховський виступає проти.

"Вважаю надто сміливим, – пише він у листі до уряду, – навіть небезпечним для держави кроком, щоби без потреби дозволити на помноження корпусу до 10 тис. чоловік. Корпус оживлений національними і сепарастичними змаганнями, стає наче збройною репрезентацією народу".

Кульмінацією національного піднесення стає перша річниця ліквідації панщини. Політик Кость Левицький пише про маніфестацію у Львові: "Між повіваючими синьо-жовтими хоругвами, на возі прибранім цвітами, повезено шести парами волів із позолоченими рогами і в ярмах синьо-жовтих величезний коровай і мід, як дарунок народу руського для цісаря".

Влада починає згортати нововведення. Руських стрільців розпускають. Усе менше говорять про можливий розподіл на Східну і Західну Галичину. Головна руська рада припиняє діяльність 1851-го. Єдиного руського представника в уряді – чиновника міністерства освіти Григорія Шашкевича звільняють із посади. "Руський лев потряс своєю гривою", – казав він. Парламент не збирають більше. Селян змушують платити за сервітути – право на користування пасовиськами й лісами, що залишаються у власності панів.

"Рік, що пронісся над престолами й народами Європи, мов весняний хмаролім, розтрощив не одну спорохнявілу вербу та не одного дуба розбурхав з віковічного стану, – оцінював значення революційної боротьби 1848 року історик Іван Крип'якевич (1886–1967) у книжці "Велика Історія України". – На чорному небосклоні тогочасної реакційної Європи заблис той рік і погас, мов метеор. Але одна з його іскор попала в серце забутого Богом і людьми українського народу в Галичині та пробудила його до нового життя".

"Минув той час, коли ми вагалися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи, і ми не замовкнемо, хіба Європа замовкне. Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами і стиха тужимо за цим, бо "як тяжко коникові у дишля ходити, іще тяжче русинові хоть кому служити". Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно, бо голос народу – це голос Божий, а терпеливості в майбутньому нам не бракуватиме. Цієї чесноти нас добре навчили. Русин думає і думає завжди, і як тільки почне свій задум здійснювати, то ніщо не зможе його захитати, ні залякати", –

писав галицький священик Василь Подолинський (1815–1876) у брошурі "Слово перестороги" 1848 року

35 українців із Галичини обрали 1848 року до першого парламенту у Відні.

Серед них 23 селянина, вісім священиків і чотири представники інтелігенції. "Показує ся, що не дуже нарід наш руський перся при виборах за ученими русинами. Другі народи найученіших вибирали", – коментувала результати виборів

газета "Зоря Галицька"

"Мир вам, браття, всім приносим.

Мир – то наших отців знак,

Мира з неба всі днесь просим,

Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо

І, як браття, ся любім,

Одні другим помагаймо,

К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?

Все вже зникло, тепер час!

Далі й в мирі, далі й в ладі

В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти,

І гаразд вашим хатам!

Разом сили сполучіте,

Добре, добре буде нам!" –

такий текст гімну українців Галичини затвердила Головна руська рада 1848 року. Його написав священик Іван Гушалевич. Довго не могли визначитися з потрібним твором, бо раніше не було нічого подібного написаного. Тоді ж рада затвердила синьо-жовті кольори національного прапора. За герб узяли лева, що дереться на гору, – давній символ Галицької землі

×