Сучасні межі України сформувалися у 1917–1918 роках

Російські історики й пропагандисти люблять повторювати, що "України ніколи не існувало". Нібито це штучне утворення, яке невідомо навіщо створили більшовики і віддали "исконно русские земли" українцям. Але ще в написаному 1862 року вірші Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" йдеться про територію "від Сяну до Дону" – від Карпат до північних берегів Азовського моря. Коли документально підтвердили право нашого народу на ці простори?

– Етнічні українські землі були визначені за підсумками першого Всеросійського перепису населення в лютому 1897 року. В опитувальних листках не було графи про націо­нальність, зате стояло питання про рідну мову. Українців тоді називали "малоросами", росіян – "великоросами". "Малоросійською" мовою користувалися близько 18 відсот­ків жителів імперії. Це друга за кількістю група після носіїв "великоросійської" – 45 відсотків.

 

Як це потім спрацювало?

– За створення власної держави "від Сяну до Дону" взялася Українська Центральна Рада в 1917‑1918 роках. Питання територіального "наповнення" країни було одним із головних. Його вивчав учений-демограф Валентин Садовський. Єдиним об'єктивним і прийнятним з усіх поглядів критерієм усі визнали етнографічний принцип. Один із членів Ради сказав: "Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом".

Центральна Рада затвердила "Декларацію" – інструкцію для нашої делегації, яка поїхала на переговори з Тимчасовим урядом у Петрограді. За нею, територія України складалася із дев'яти губерній – Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Таврійської, разом із Кримом, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської й Харківської. І ще деякі повіти Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронезької губерній і Кубанської області. В них переважало українське населення.

Тимчасовий уряд визнав окремішність українського народу й мови. Але пропозиції нашої делегації викликали в Петрограді культурний шок. У головах російських революціонерів не вкладалося, що Одеса, Харків, Катеринослав і Київ стануть українськими містами. Переговори йшли дуже важко. Росіяни доводили, що самостійність України – це "ніж у спину революції". Оцінюючи перемовини, керівник групи Володимир Винниченко сказав: "З гіркостю та жалем мушу зазначити, що руський уряд понижував і ображав нас. Робив це хоч у ввічливій формі, але руська демократія не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу".

 

Після Другого універсалу в липні 1917-го Тимчасовий уряд погодився визнати Україну в межах, на яких наполягала Центральна Рада. У серпні Тимчасовий уряд визначив підлеглу Генеральному секретаріату територію у складі Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської губерній. Територію України в Петрограді намагалися зменшити майже вдвічі. Центральна Рада формальної згоди на таке не дала, але й бойкотувати Тимчасовий уряд не стала. У жовтні того ж року більшовики відсторонили чинний уряд і захопили владу. Після цього в Києві видали Третій універсал – проголосили створення Української Народної Республіки на заявлених раніше в Петрограді теренах. Щоправда, Таврійська губернія тепер була означена українською без Криму – так рахувалися з кримськими татарами. Відтоді поняття "територія України" пов'язували з "кордонами за Третім універсалом".

Виходить, більшовики не мали жодного стосунку до формування території нашої країни й нічого не дарували?

– Так. Вони навіть у Росії почувалися непевно. Якби вони й хотіли щось "подарувати", то не змогли б зробити це. Важливо, як ставила питання Центральна Рада. Вона визнала владу більшовиків, але тільки на теренах Росії. Україна мала право на самовизначення і скористалася ним.

Що завадило утримати цю територію і державність?

– Більшовики. Коли зрозуміли, що без українських ресурсів їм буде важко, – взялися за підпорядкування України. Зараз би це назвали гібридною війною. У Харкові вони проголосили Українську Народну Республіку (Рад). Створили уряд, який назвали Секретаріатом – так само було в українців у Києві. Серед більшовиків в "українському питанні" єдності не було. Частина зовсім не визнавали Україну. Інші були не проти її окремішності. Коли "київські більшовики" просили визнати їхню республіку, Сталін навіть прикрикнув: "Та вгамуйтеся! Старий сердиться!" Мав на увазі Леніна.

 

Пізніше більшовики переконалися: ідея створення власної держави "з українською мовою" настільки популярна серед людей, що перемогти "київську владу" можна, лише взявши на озброєння її ж основні гасла. 28 листопада 1918 року оголосили про створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України в залізничному вагоні в Курську. Її першою столицею де-факто стало місто Суджа – зараз російська Курщина, а тоді – повітовий центр Харківської губернії Української Держави. Потім червоні захопили інший повітовий центр Харківщини – Білгород. Столиця радянської України мала переїхати туди. Але німецький гарнізон 3 січня 1919 року допоміг більшовикам захопити Харків. Спроби зробити столицями радянської України Суджу й Білгород, а потім оголошення нею Харкова – дуже показові. Вони свідчать про те, що червоні де-факто визнали Україну в її етнічних межах.

За рахунок чого їхня влада здолала справжню УНР?

– Гасло "Всю землю – селянам!" підкупило багатьох в Україні. Навіть повстанські загони переходили на бік червоних.

Що більшовики обіцяли в національному питанні й по кордонах?

– Мовчали, доки не почався наступ на білогвардійців 1919 року. Тоді Ленін у "Листі до робітників і селян України" повідомляв, що "незалежність України визнана". Троцький оголосив наказ по армії, в якому писав про "вільну, незалежну Радянську Україну". Але кордони проводили хитро. Коли мова йшла про північні повіти Чернігівщини, то в Москві були "за" етнічний принцип. Тому Мглинський, Суразький, Стародубський і Новозибківський повіти відійшли до Росії – у них росіяни кількісно трохи переважали українців. А україномовні повіти Курської й Воронезької губерній відмовилися віддавати. У січні-лютому 1919 року керівництво УСРР наполягало на українській приналежності Білгородського і Грайворонського повітів Курщини. Питання про "повернення в Україну" цих повітів у Харкові ставили ще навіть 1926-го.

 

Як відмежували східні українські землі?

– Взимку 1920 року в більшовиків виникла необхідність подолати управлінський хаос у Донецькому вугільному басейні. Упорядкували Донецьку губернію. До неї ввійшли два повіти Катеринославської губернії – Бахмутський і Слов'яносербський. Але нове утворення не мало власної "продовольчої бази" – сільських районів. Тому до нього включили ще один катеринославський повіт – Маріупольський, від Харківщини – Старобільський, чотири волості Ізюмського та дві – Куп'янського повітів. Іще Донецькій губернії передали значну частину Області Війська Донського. З неї сформували Таганрозький і Шахтинський округи. Ці землі до 1883 року входили до Катеринославської губернії і були заселені україномовними людьми. Але більшу їх частину віддали Північно-Кавказькому краю Росії. Майже всю свою територію нова союзна республіка – УСРР отримала у спадок від доби Центральної Ради й Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського. Там жили люди, рідною мовою яких була українська.

×