Ці рубель і качалку зробив мій покійний дід. Випрану сорочку чи рушник намотували на качалку й рублем із "зубами" прокачували, доки полотно аж блищало. На одежі зникали зморшки, ставала ніби випрасувана.

- Рубель був у каждого вдома свій, - розповідає моя 83-річна баба Ганна  Левченко із села Строкова Переяслав-Хмельницького району на Київщині. - З берези рубель виходив кращий, міг і 10 років прослужити, вербовий коловся раніше.

Одежу "качали" на полу - помості з дощок коло печі. На ньому ж спали та їли.

- Нас 10 було в мами. Качали тільки дівчата. Але спершу мати вчили шить да прясти, сапать, а качать - то таке, самі мимоходом училися. Це одна з найлегших робіт. Почиргикав сорочку чи підштанники на одну сторону, на другу, склав акуратненько і - на припічок. Воно не дуже було що й гладить. Мати покійна казали: "Штани одні, а сорочок ще й менше". Якась хусточка, спідничка, сорочечка  одна - й та на мені.

Якщо людина виходила в непокачаному одязі, ніхто на те не зважав.

- Сміялися з драного й грязного. А що некачане, - то таке. Більше дивилися на те, що в полах вишите. Я пам'ять мала таку, що могла в когось на вулиці замітити узор і дома таке ж вишити.

Качалкою розкачували тісто для галушок, вареників і локшини.

- На кутку тітка Катерина лупцювала свого чоловіка качалкою. Він плохенький чоловічок був, а вона - жінка повна, велика, сильна. Як уперіщить його по хребту, аж тріщить. Била, бо пив. Усі про це знали, але дядько Йван хорохорився: "Оце я, той, свою Катерину в руках держу, щодня качалка по її спині так і гуляє". А колись їй підвернувся рубель, швирнула в чоловіка. Іван пригнувся, рубель лишився цілий, а шматок одвірка так і відскочив.

Чавунної праски баба не мала. Аж до середини 1960-х, коли купила електричну, увесь одяг качала.

- А сусідка моя Тетяна, доки жива була, - це вже її роки три нема, - то вона до смерті все качала рублем і качалкою. До неї баба Двірська 90-річна ходила: "Оце побула в Тетяни, покачали мені одежку", - казала.

×