Олександр Лотоцький домовився про томос для української церкви

"Україна провадить боротьбу з росіянами на всіх фронтах – і військову, і громадянську. Б'ється і з червоними москалями, і з білими, що скеровують Добровольчу армію на Україну. Тому за кордоном, окрім політичного, маємо широко використати культурний матеріал, придатний для потреб України", – виcтупає в Києві перед дипломатами прем'єр-­міністр Української Народної Республіки Володимир Чехівський у січні 1919-го. Серед них – громадський діяч 49-річний Олександр Лотоцький. Він видавав українські книжки в Києві та Петербурзі. З початком революції 1917 року став писарем Центральної Ради. Пізніше очолив Міністерство культів.

Більшовики вдруге наступають на Україну, захоплюють Харків і проголошують Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Український уряд у Києві розуміє, що його військ недостатньо для протистояння. Пам'ятають погром Києва та розстріли мирних жителів російськими військами Михайла Муравйова торік. Інтелігенції дають можливість виїхати за кордон. Просять популяризувати Україну і закликати світ до підтримки. Розраховують на прихильність Франції та Великої Британії, що перемогли в Першій світовій війні. Але ті України не визнають. Роблять ставку на Польщу та поновлення Російської імперії.

 

Олександрові Лотоцькому пропонують посаду бухгалтера українського представництва в Парижі. Та напередодні виїзду змінюють рішення: призначають головою дипломатичної місії в Туреччині. Вона діє рік. Очолює колишній голова Київської губернської земської управи Михайло Суковкін. Дійшла інформація, що він почав підтримувати Росію.

Лотоцький бере з собою дружину Німфодору, сина 15-річного Бориса і доньку Оксану, 22 роки. З ними до Константинополя 26 січня 1919-го вирушають син землевласника Євгена Чикаленка – Петро, історик Микола Ковальський, полковник Володимир Кедровський, який має стати військовим аташе, його заступник – генерал Олексій Астаф'єв, юрисконсульт Міністерства культів Василь Радзимовський.

Хочуть поїздом їхати до Одеси, а звідти кораблем до Османської імперії. Але місто захопили французи. Звертають до Станіслава – тепер Івано-Франківськ, далі через Будапешт до Відня.

Там Олександр Лотоцький зустрічає колишнього турецького візира Гусейна Гільмі-Пашу. Той передає українцями листа міністру закордонних справ із проханням допомогти місії в Константинополі. До неї приєднується член австрійського представництва Іван Токаржевський-Карашевич. Місяць очікують на візи, рушають до Королівства сербів, хорватів і словенців. Звідти на возах їдуть до Венеції. Там сідають на турецький військовий корабель. Прибувають на місце через три місяці після виїзду з Києва.

"НЕГАЙНО демобілізувати турецьку армію, відкрити протоки Босфор і Дарданелли, передати в управління союзників телеграф та мережеві станції, залізниці, гавань Константинополя та найважливіші стратегічні точки міста для потреб союзного флоту", – йдеться в умовах Мудроського перемир'я між країнами Антанти й Османської імперії.

Турки визнають себе переможеними в Першій світовій війні. Султан Мехмед VI та його уряд підпорядковуються верховному комісару від Антанти. Союзники ділять Константинополь на три частини – британську, французьку й італійську.

Олександр Лотоцький зустрічається з тамтешніми українськими дипломатами на борту корабля, яким прибув. Розповідають, що керівник саботував роботу посольства. Наказував вивісити Андріївський прапор на кораблі "Олександр Михайлович". Вимагав від підлеглих спілкування російською та одягнув їх у форму часів імперії. Вселенському патріарху розповідав про єдність Росії та України. Продав майно установи й автомобіль та закрив місію ще два місяці тому.

"Було ясно, що антидержавне, щоб не сказати гірше, поступовання посла Суковкіна, виразне русофільське наставлення окупаційних чинників і розбещеність біженської навали ставить для посольства першим завданням уперту боротьбу з росіянами та їх впливами", – писав у "Царгородських споминах" Іван Токаржевський-Карашевич.

Михайло Суковкін не визнає нового представника. Каже, Україна не може бути самостійною і захистити незалежність. Олександр Лотоцький іде до міністерства закордонних справ і показує листа від Гусейна Гільмі-Паші. Там запевняють у прихильності до України, але із запрошенням до султана зволікають. Обіцяють розіслати інформацію про представництво по своїх установах. На більше немає дозволу від англійців та французів.

Суковкін і частина дипломатів переходять до росіян.

Лотоцький відкриває посольство, повертає службовий автомобіль і замовляє нову форму. Родина селиться в готелі Pera Palace. Виходить дорого, тому винаймають дачу – за 20 км від міста.

Першим ділом дипломати беруться за допомогу українцям, яких у місті близько 40 тисяч. Вони постійно прибувають з Одеси.

"Обнаружилось чрезвычайно любопытное и несколько неожиданное обстоятельство – тесный контакт немецкого шпиона с украинской дипломатической миссией, а именно с первым секретарем Токаржевским и некой прирожденной авантюристкой, известной как "Оксана", – опублікувала 1938-го спогади офіцера російської білої розвідки газета "Последнія Новости", яку видавали в Парижі. – Эта особа исполняла при миссии функции драгомана (перекладача. – Країна). Мы подняли вопрос об обыске миссии в доме с "жовто-блакитним" флагом и ее полной ликвидации. Для осуществления наблюдения по соседству миссии агенты наняли частную виллу. В ночь, когда был назначен налет, к подъ­езду миссии подкатил большой черный автомобиль, люди уселись в него и уехали. Мы начали погоню. Видя, что расстояние не сокращается и опасаясь упустить добычу, "АХ-106" выхватил маузер и нацелился в шины. Но вслед за его выстрелами из черного автомобиля загремели ответные. Стреляла Оксана. Несколько пуль попало в радиатор, мерседес резко повернулся, едва не опрокинувшись. О дальнейшем преследовании было нечего и думать. Вскоре их словили на французском пароходе, что уходил в Марсель".

Росіяни засилають шпигунів та вербують українців. Зводять наклепи представникам Антанти. Там починають розслідування.

"Посольству закидали звинувачення в большевизмі, зносинах із німцями, зв'язках з Мустафою Кемаль-Пашею (лідер турецького національно-революційного руху. – Країна) і підробці грошей. Найбільш ворожими настроями визначився французький комісар. Був адвокатом усіх прикрих заходів проти нас", – згадував пізніше Олександр Лотоцький.

У вересні до посольства з обшуком приходить англійський полковник Максвел. Керівник місії пише протест комісарам Антанти, турецькому уряду та нейтральним державам. Але відповіді не отримує. Натомість закривають банківські рахунки українців. Члени місії голодують. Лотоцький дає їм свої гроші, зароблені виданням книжок у Києві.

За місяць вибачаються і дозволяють відкрити установу. Нічого підозрілого не виявляють. Працівники місії не знаходять особистих речей, а на одному столі бачать записку "До скорого свидания".

Дипломати протестують проти окупації України білими військами, захищають полонених українців, яких привозять на роботи й утримують у таборах, пишуть про свою країну в газетах. Видають брошури "Туреччина й Україна" та L'Ukraine Independane. В них обґрунтовують право на незалежність. Розлючені росіяни домагаються вилучення цих матеріалів. На частині цензура викреслює назву "Україна".

 

"Справа незалежності церкви має поважне значіння, поруч зі справою незалежності державної та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визволення українців вважає за кривду для "единого русского народа". Церковна незалежність має для нас значення стародавньої та національної традиції", – писав Олександр Лотоцький, згадуючи роботу в Константинополі.

Домовитися про незалежність української церкви – головне завдання його місії. Звертається до резиденції Вселенського патріарха при храмі Святого Георгія в районі Фанар. Там одразу призначають час візиту. Йде з перекладачем греком Іваном Спафарисом, який закінчив Київську духовну семінарію.

Патріарха Германа V перед тим усунули за прихильність до Німеччини. Тому українців зустрічає містоблюститель Дорофей. Розпитує про враження від міста, обговорюють пам'ятки. Його дивує, що той говорить українською, бо попередній посол користувався російською. Олександр Лотоцький намагається почати розмову про окремішність української церкви, але не виходить. Владика пригощає щербетом і перериває аудієнцію. Обіцяє навідатися в гості до Лотоцького.

Приходить на дачу наступного дня. За сніданком говорять про церковні справи в Україні. Домовляються про наступну зустріч. Прощаючись, господар дарує декілька листівок із зображеннями українських храмів. Дорофей у захваті.

З України до Константинополя приїжджають Одеський митрополит Платон, протоієрей Федір Титов, архиєпископ кишинівський Анастасій, Київський митрополит Антоній та архиєпископ волинський Євлогій. Вони 1918-го не підтримали ідею Української автокефальної православної церкви. За державну зраду полковник армії УНР Євген Коновалець збирався розстріляти Антонія і Євлогія, але покарання замінили засланням у Галичину. Присутність опозиційного духовенства в Константинополі ставить під загрозу завдання Лотоцького.

"З наказу української влади, з бороди та голови митрополита Антонія вищіпано по одному волоску всю ростинність, – жалівся Платон у листі до Афінського митрополита. – Цим хотіли сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза".

"З історичних підстав синод не має перешкод не погодитись з вашим проханням про автокефалію. Потрібно лише забезпечити деякі канонічні форми, – надсилає відомство патріарха офіційного листа до українського посольства. – Це державна незалежність, дозвіл церкви, від якої залежні, та наявність Вселенського патріарха. Без цього не можемо дати дозволу, хоча ваше прохання правильне і справедливе. Благодать Господа та мир і благословенство хай будуть багаті та невичерпані для благочестивого українського народу".

Розчарований Олександр Лотоцький звертається до місцевого митрополита Деркоського, який жив поруч із його домом. Дає гроші та просить допомоги. Той домовляється з канцелярією про спрощення вимог. Погоджуються дати томос без згоди московської церкви, якій підпорядковують українські храми. Залишається дочекатись обрання Вселенського патріарха. Лотоцький збирається в Україну. Духівник радить заручатися якомога ширшою підтримкою вірян. На прощання дарує свій портрет.

Родина Лотоцького залишає Константинополь. Місію очолює Токаржевський-Карашевич. Оксана Лотоцька виходить за нього заміж. Дорофей запрошує їх на Великодню службу і надає у храмі почесне місце.

– В сей радісний день одно лиш печалить мене, – каже містоблюститель. – Немає тут посла великої держави українського народу, з яким Вселенська церква додержувалась спільності протягом майже тисячоліття.

"Є діячі серед українського громадянства, що їх ім'я раз у раз у всіх на устах, вони постійно на очах. Але є в нас і такі, що працювали непомітно для широкої публіки, мусили укривати своє ім'я або виступати під псевдонімами. Такі ніколи не знали поділу між "великими" й "малими" ділами та виносили на своїх плечах весь тягар так званої чорнової роботи. Без неї, одначе, немислимий був би поступ нашого національного руху. Серед других був Олександр Лотоцький", –

Дмитро ДОРОШЕНКО (1882–1951), історик

Писав казки

1870, 21 березня – у сім'ї православного священника з давнього боярського роду Ігнатія Лотоцького та Єлизавети Дложевської у Бронниці – тепер село Могилів-Подільського району на Вінниччині – народився син Олександр. Мали старших доньку Онисю і сина Віктора. Початкову освіту діти здобули вдома.

1880 – вступає до духовного училища в Шаргороді – нині райцентр Вінницької області. За рік батько з родиною переїжджають до Білоусівки – тепер Тульчинський район на Вінниччині. Олександр відвідує духовну школу в Тульчині. Стає слухачем Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, у 1889–1890 роках навчається у Тифліській духовній семінарії у Грузії.

1896 – закінчує Київську духовну академію. Одружується з донькою священника Німфодорою Руденко. За рік народжують доньку Оксану, 1904-го – сина Бориса. Стає співзасновником видавництва "Вік" у Києві. Ініціює публікацію повної збірки "Кобзаря". Хоче працювати церковним чиновником у Кам'янці-­Подільському. Не дозволяють через опубліковану раніше статтю про українську церкву та критику Москви.

1900 – стає чиновником служби державного контро­лю в Києві. Займається фінансовою діяльністю релігійних установ. Перебирається в Петербург, де працює у тій же службі. Стає секретарем благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. 1908-го долучається до роботи Товариства українських поступовців – підпільної організації в Києві, що координує національний рух. Публікує і популяризує рішення Російської академії наук "Об отмене стеснения малорусского печатного слова" 1910-го. Пише казки "Пригоди Вовка неситого", "Зайчик-Побігайчик", "Лисичка-сестричка". Видає хрестоматії дитячої літератури "Вінок" і "Колобок".

1917 – бере участь в організації Української національної ради в Петрограді, очолює її виконавчий комітет. Підписує меморандуми до Тимчасового уряду Росії з вимогою національних прав для українців. Зустрічається з митрополитом греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким та допомагає йому повернутися з російського заслання. Восени стає писарем Генерального Секретаріату в Києві. За рік – державним контролером УНР. Після встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського – міністром культів.

1919 – очолює дипломатичну місію УНР в Османській імперії. За рік повертається до Кам'янця-Подільського. Після поразки українських військ і захоплення України більшовиками їде до Відня. Живе в Чехії та Польщі.

1927 – стає міністром внутрішніх справ уряду УНР в еміграції. За три роки засновує Український науковий інститут у Варшаві. Друкується у двомісячнику Sprawy Narodowościowe, журналах Przeglad ­Wspόłczesny, Elpis, "Тризуб", "Записки На­укового товариства Шевченка" і "Духовна Бесіда". Видає мемуари "Сторінки минулого" та "У Царгороді", дослідження "Засади автокефалії", "Нариси історії автокефальних церков", "Устав князя Володимира Великого" та "Українські джерела церковного права". 1936-го публікує брошуру "Симон Петлюра".

1939, 22 жовтня – Олександр Лотоцький помер у Варшаві. Поховали біля дружини на місцевому кладовищі Волі. 1971 року син Борис Лотоцький перевіз прах батьків на українське кладовище в американському місті Баунд-Брук біля Нью-Йорка.

×