Улас Самчук почав жити із жінкою, яка відправила чоловіка на фронт

"Це був чудовий вечір із цікавими розмовами та сміхом. Він розтягнувся до пізньої, дуже гарної української ночі. Неохоче розходилися додому під спів білоруської "Бувайцє здарови", – пише Улас Самчук у книжці спогадів "На білому коні" про вечерю в голови товариства "Українська школа" Мстислава Скрипника у Рівному 19 серпня 1941-го.

Тоді 36-річний письменник прибув до міста як член похідної групи ОУН (м). Мав завдання організувати українську газету "Волинь". У місті діяла німецька окупаційна адміністрація, що проголосила його столицею рейхскомісаріату Україна. Дозволили використати покинуту радянську друкарню.

 

Прийшов до Скрипника з поетесою Оленою Телігою. Там застали учасників знімальної групи Івана Кавалерідзе. Вони фільмували в Карпатах стрічку "Пісня про Довбуша". Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року хотіли повернутися до Києва. Та їх затримали фашисти та змусили жити в Рівному. За столом Улас Самчук закохався в асистентку з монтажу Тетяну Прахову-Чорну.

"Напружено-спокійна, схвильована, з чудовими великими й глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум'янцями на алябастровобілих щоках, – такою її тоді побачив і описав Самчук. – У ясно-червоному светрі й чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара – поєднання українсько-чорноморського і французько-провансальського типу". Жінка на два роки старша і заміжня за звукооператором Адріяном Праховим. Мешкають у Києві і мають двох дітей. Але Улас їй видається симпатичним. Він уже 12 років живе в цивільному шлюбі з аптекаркою Марією Зоц. Познайомилися в Празі. Чоловік працював чиновником в уряді. Вона прийшла з братом, який мав зареєструвати шлюб. Улас і Марія не розписувалися, бо він був "людиною світу без документів".

Самчук із новою симпатією йдуть у театр на "Мартина Борулю". Наступні вечори теж проводять разом. Інколи до них приєднується Олена Теліга. В кінотеатрі дивляться німецькі фільми "Володар" і "Жид Зюс".

"Вельмишановний Пане, Українська Національна Рада в місті Києві повідомляє, що Ви обрані до її складу. Слава Україні!" – Улас Самчук отримує в жовтні того ж року листа від економіста Миколи Величківського.

Крім запрошення до Києва, дізнається, що німці почали окупацію міста, а радянські війська підірвали Хрещатик, електростанцію та водозабірну станцію.

Із відповіддю зволікає. Хоче до Києва, але не може залишити газету. За кілька днів чує, що дозвіл виїхати дали групі Кавалерідзе. Отримує листа від Тетяни з віршем Олени Теліги:

"Ти відходиш? Що ж, не плачу.

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний нам шлях призначив,

І спинити його вже не можна".

Увечері прощаються в будинку Скрипників.

Улас Самчук сумує за Тетяною. За тиждень чує, що Мстислав Скрипник їде до Полтави через Київ на своєму Fiat. Проситься, щоб узяв його.

"Моя дорога до Києва почалася 17 років тому, але переможно скінчилася лише тепер. За цей час наша плянета зробила 17 орбітних кружлянь, зірвалась Друга світова війна, впало дев'ять держав, на схід послано 130 дивізій. І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в'їхати до цього древнього града моїх предків", – пише про той час Улас Самчук. 1924-го хотів виїхати з Польщі до Києва, але прикордонники затримали й заборонили залишати країну.

Опинившись у Києві, проситься побути на квартирі в Івана Кавалерідзе. За кілька днів іде до Тетяни. Вона мешкає у найманій 2-кімнатній квартирі із сином Толею. Чоловік Адріян – на фронті, доньку Ірину відвезли до сестри в Крим. Улас Самчук проситься пожити. Жінка отримує 700 карбованців, яких їй ледь вистачає на житло й харчі. Але гостю не відмовляє.

"Її гардероб складається з трьох старих суконок, трьох пар дрянної білизни і старого заношеного пальта. Ніяких бальових суконь, ніяких дорогоцінностей", – пише у книжці "На коні вороному".

Улас щодня гуляє з Тетяною. Заходять на зруйнований Хрещатик і Байковий цвинтар. На базарі поштучно купують картоплю, масло, сіль і пшоно. Після вечері допізна засиджуються за розмовами.

За декілька днів до квартири заходить чоловік Тетяни. Втік із німецького полону.

"Заносилося на зударення почуттів із певними драматичними акомпаньяментами", – писав про той день Улас Самчук. Перебирається до Кавалерідзе.

Коли з Полтави повертається Скрипник, то їде з ним до Рівного. Перед тим бачиться з Тетяною. Домовляються розійтися й забути одне одного.

"Моя "володарка серця", "чарівна мрія", "обірвана симфонія" була далеко, "за морем, за океаном, за островом Буяном". Я її залишив із наміром більше не бачити. Бо інакше поставала загроза розриву з моєю дружиною", – згадував Улас Самчук.

За кілька тижнів до редакції "Волині" заходять знайомі з Дубна, які їдуть до Києва. Хоче побачити Тетяну й проситься з ними. Знаходить її за касою у фотоательє. Пропонує переїхати до Рівного. Жінка відмовляється й просить забути про неї. Розчарований Улас повертається.

Перед Новим роком отримує листа від Олени Теліги з Києва. Вона вітає з настанням 1942-го й пише, що хоче з Тетяною Праховою-Чорною приїхати до Рівного. Просить прислати авто. Улас Самчук заклопотаний справами й не може організувати машину. Розраховує на Fiat Скрипника, але той зламався.

"Ви по нас не послали авта, ані самі не приїхали, – пише Олена Теліга за тиждень. – А вона дуже й дуже хоче Вас бачити. Ввесь час думками з Вами. Задоволені? Напевно! За це поцілуйте мені подумки ручки й погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене".

Улас Самчук не відповідає. Олена Теліга більше не пише, бо її арештовують німці та розстрілюють.

Якось повертається після роботи додому й бачить Тетяну. Жінка залишила дітей на чоловіка. Той зрозумів її почуття й відпустив.

"Я безмежно горда тим, що всесвітньо відомому письменнику в його творчих і життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя", – згадувала пізніше донька Тетяни Ірина.

"У наших вухах звучать слова: "Нє било, нєт і бить нє может украинского язика!" Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили, і місце їх рештків ніхто тепер нам не покаже. Натомість народ України був, є, і вічно буде! Так!" – пише в березні 1942-го у "Волині" Улас Самчук.

Німецька адміністрація оцінює статтю як надто патріотичну. Автора кидають до тюрми. Кохана носить йому чисті речі, просить звільнити. За кілька днів дізнається, що справу вирішили за численними клопотаннями відомих людей. Серед них митрополит Андрей Шептицький. Просила його про підтримку Марія Зоц, яка перебралася до Львова і почала працювати у престижній аптеці. Улас Самчук не може більше приховувати від неї роман. Їде у Львів і розповідає про Тетяну.

 

"Думаю, якби в нас були діти, а я їх ой як хотіла, то все було б інакше. А так він погнався за славою. Не так за

коханою, як за славою", – згадувала пізніше Марія Зоц.

Із початком наступу радянських військ на Правобережжя 1943-го Улас і Тетяна евакуюються на Захід.

"Я видобув із гаманця дві маленькі жовті монетки з головою імператора самодержавця всеросійського, долучив їх дискретно до своїх паперів і передав панночці, – писав про виїзд Улас Самчук. – Та одразу залишила одну монету для себе, а другу з паперами передала урядовцеві в німецькій залізничній уніформі. Той кивнув головою. Дійшли до критого вагону "Німецької залізниці", на якому було написано крейдою "Пошта". Тепер він був моїм".

Із скринями з книжками, картинами й валізами з одягом залишають Україну назавжди. Живуть у таборах у Західній Німеччині. За чотири роки переїжджають до Канади. Марія залишається у Львові й виходить заміж за фронтовика Давида Рахубу.

"Дорога Марусинко! Дякую, дякую і ще раз дякую за привітання. І взагалі за пам'ять, – відповідає на один з її листів Улас Самчук із Канади 1969-го. – Розуміється, як тільки я зможу щось вислати твоїм прекрасним доням і синові – вишлю. Тішуся, що твоя мрія здійснилась – мати дітей. Це багато також значить. А все інше додасться само від себе. Діти ростуть, вони дома, будуть працювати. І все буде".

11 романів опублікував Улас Самчук. Серед них "Гори говорять!", "Марія", "Кулак", "Втеча від себе", "Юність Василя Шеремета", "На твердій землі". Найвідоміший – "Волинь". У ньому виведений збірний образ молодого українця початку 1930-х

10 000 доларів заповів Улас Самчук для заснованого ним 1954-го в Канаді видавництва "Слово". Воно об'єднало українських письменників-емігрантів США, Канади, Бразилії, Великої Британії, Франції, Німеччини та Австралії. Кошти отримував від продажу виданих книжок

Утік із тюрми

1905, 20 лютого – в селищі Дермань – тепер Здолбунівський район Рівненської області, в родині заможних селян Олексія й Анастасії Самчуків народився син Улас. Мав рідних братів Петра, Пилипа, Федора та сестру Василину. Від першого шлюбу батька – брата Василя й сестру Катерину. Петро й Пилип померли немовлятами від скарлатини. У 12 років Улас закінчив народну школу в Тилявцях – тепер Шумського району Тернопільської області.

1917 – вступив до чотирикласної вищепочаткової школи при Дерманській Свято-Фео­дорівській учительській семінарії. Після – навчався у Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

"У липні 1924 року, в товаристві двох майже забутих друзів, я робив першу спробу дістатися до Києва, – згадував Самчук. – Це було за молодої, романтичної, зарозумілої Польщі, що спеціяльним законом міністра Ґрабського хотіла протягом 25 років обернути нас на поляків. Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою. Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське "Стуй!" Нас спіймали й повезли назад до Крем'янця".

1925 – мобілізований до польського війська. За два роки тікає до Німеччини. Працює наймитом на копальні в містечку Бойтені. Згодом їде у Бреслау. Пише перші повісті українською й надсилає до журналу "Духовна Бесіда" у Варшаву та "Літературно-наукового вісника" у Львів. Починає працювати над романами.

1929 – переїжджає до Праги, працює чиновником у комітеті уряду. Там закохується у на чотири роки молодшу Марію Зоц. Починають жити разом. Жінка навчається на фармацевта. Дуже бідують, тому не наважуються наро­джувати дітей. 1935-го у Львові видає роман "Волинь" і стає відомим письменником.

1937 – приєднується до культурної референтури ОУН на чолі з Олегом Ольжичем. Головує в секціі митців, письменників і журналістів. За рік із Марією переїжджає на Закарпаття, до Хуста. Бере участь у проголошенні Карпатської України. Вступає до воєнізованої української організації "Карпатська Січ". Після розгрому Української держави угорцями потрапляє в тюрму. Тікає з неї. Повертається з Марією до Праги.

1941 – після нападу Німеччини на СРСР їде до Рівного. Створює і редагує газету "Волинь". Закохується в асистентку з монтажу Тетяну Прахову-Чорну. Повідомляє про це Марії, й вони розлучаються. 1944-го з Тетяною тікає в Західну Німеччину. Стає співзасновником та головою Мистецького українського руху в місті Фюрт. За чотири роки із Тетяною переїжджає в Канаду. Засновує мистецьке об'єднання емігрантів "Слово", редагує однойменний часопис.

1980 – російський емігрантський журнал "Современник" у Торонто висуває на Нобелівську премію з літератури за роман "Волинь". Кандидатуру подають, але не затверджують. Не вистачає рекомендації.

1987, 9 липня – помирає в Торонто. Похований на цвинтарі Святого Володимира в містечку Оквілл поблизу Торонто. Дружина Тетяна пережила його на три роки. Дітей не мали.

×