– Цю пічку мій покійний батько купив ще перед моїм народженням, – розповідає 56-річна Леся Швидко із села Порічне Городоцького району Львівської області. – Мама все життя нею гордилася. Завжди розповідала, що вперше таку побачила десь наприкінці 1930-х. Носила молоко одним львівським панам – ото в них на кухні така стояла. Відтоді минуло майже 20 років, а мамі все та пічка марилася. Їх у Харкові виробляли, у Львові ж можна було дістати по великому блату. Якось батьків приятель за кухлем пива обмовився, що збирається в гості до харківських родичів. "Якщо ти мені товариш, без печі не повертайся", – сказав йому батько. Збігав додому і вклав другові в руку 50 рублів. А за місяць отримав піч і 20 рублів решти.

Тато планував подарувати пічку мамі на 40-річчя. За місяць до дня народження вона народила мене – п'яту доньку. То не став чекати, а вручив подарунок,

коли її виписали з пологового. Саме Різдвяні свята заходили. Першим мама спекла в тій пічці маківник.

Вона така в селі тоді була одна. Вмикалася в розетку, але не споживала багато електроенергії. Жодного разу не підвела маму: з неї виймала пухкі пиріжки та пляцки – так у нас називають солодкі коржі. Їх перемащують кремом, коли вистигнуть. Згодом весільні господині почали позичати пічку. За день випікали в ній зо 20 пляцків.

Мама дуже пильнувала, аби після забави пічку добре вимили.

10 років тому мама померла. На дев'ятини я в цій печі спекла маківник. Відтоді вона стояла на горищі. А недавно зібралася пекти пляцок. Замісила тісто. До духовки – а вона не працює. Згадала по мамину пічку. Знесла з гори, вимила й попекла в ній пухкі коржі. Син не міг нахвалити. Назвав її чудо-пічкою.

×