Софія Окуневська стала першою жінкою – доктором медицини в Австро-Угорщині
– Я знаю, що таке пекло. Це бути хорою і самою, – говорила доктор медицини Софія Окуневська у 1920-х.
Слова літньої лікарки переказує журналістка Марія Струтинська. А ще описує її помешкання: "Два предмети впадали в око при вході в кімнату: великий чорний фортепіян і портрет над ним 20-літньої дівчинки в рожевій суконці з дивно сміливим, аж зухвалим обличчям, яка стояла, спершись на бильце крісла". Це був портрет Єви, доньки Софії Окуневської.
Мати померла, коли Софії було 5 років. Батько Атанасій Окуневський, греко-католицький священик, після втрати дружини вирішує відмовитися від сану й вступає до Віденського медичного університету. Для цього отримує офіційний дозвіл у митрополита. Дівчину віддають на виховання до дядька – депутата Галицького сейму й Віденського парламенту Івана Озаркевича. Його помешкання у селі Белелуя, а пізніше у Болехові – тепер Івано-Франківщина – називають "Руськими Афінами". Бо тут часто збирається українська інтелігенція.
1881-го Атанасій Окуневський закінчує студії. Працювати їде до гірського містечка Кімполунг на Буковині – тепер Румунія. Бере з собою і 17-річну Софію. Дівчина навчається вдома. Один з її викладачів – мовознавець Юліан Кобилянський. Софія знайомиться з його сестрою Ольгою – майбутньою письменницею. Та показує їй свої перші оповідання, написані німецькою.
"Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок", – згадує Ольга Кобилянська в автобіографії. Подругу описує так: "Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна було порівняти з лілією. Біла бездоганна цера (тобто білий колір обличчя. – "Країна") з очима русалки задумливого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно ніжні. Поважна і пориваюча усміхом своїм, коли бувала дотепною і повною природного гумору. Будова гарно пропорціональна. Фанатична поклонниця природи, їзди верхи, бігання лижвами, фехтування і такого іншого в той час допустимого "спорту".
У травні 1885-го Софія Окуневська їде до Львова. У академічній гімназії складає "матуру" – випускний іспит. Для міста це сенсація – тільки 40 українок на всю Австро-Угорську імперію мають середню освіту. "Зося здала матуру, – нотує у щоденнику Кобилянська. – Про це я дізналася від чужих людей. От добра товаришка, зовсім не відповіла на два листи, писані ще перед Великоднем. Її татусь бігає по людях, про яких знає напевне, що вони його зневажають і висміюють, і розповідає їм про доччин іспит. А до нас – де там, у нього корона спала б з голови, тільки газети вміє в нас брати й не повертати".
Здобувши середню освіту, галицькі жінки зазвичай йдуть працювати учительками. Софія на цьому не зупиняється. Її мрія – університет. Та до австрійських жінок не приймають. Тому їде до Цюриха, Швейцарія. Вступає на медичний факультет. Одночасно пробує себе в літературі. 1887-го під псевдонімом Єрина публікує оповідання й наукову розвідку в львівському журналі "Перший вінок". Ще одне її захоплення – музика. Чудово грає на фортепіано.
Kinder, Küche, Kirche – діти, кухня, церква – таким є покликання жінки, вважали німці наприкінці ХIХ ст. Окуневська вирішує вирватися з цього замкнутого кола. "Не єднаючись з тією емансипацією жінок, що виявлялася в той час у багатьох у підстриженім волоссю, братанню з мущинами, сходинах по кнайпах, виїзді сам-на-сам на прогульки, ніби для удовіднення тим свого права на істновання рівноправності, вона вглиблялася натомість в науку вибраного фаху, вивчення чужої мови і музики", – згадує Ольга Кобилянська.
Вона радить подрузі знайти собі чоловіка. Та заперечує. "Ти знаєш, Ольго, що такі, як ми, не можуть бути щасливими коли люблять, – пояснює в листі. – У нас не такі спокійні вдачі, що можуть розкошувати в своїх почуттях. Як хтось так пристрасно любить, як ми, то це нещастя, а в таке не треба добровільно кидатись. Як прийде біда, то що робити, але шукати її не треба".
"Біда" приходить – 1890-го Софія Окуневська виходить заміж за молодшого на два роки лікаря Вацлава Морачевського. Він поляк за походженням, однак не цурається спілкуватися з українцями. 1895-го на шевченківському концерті у Кракові подружжя знайомиться зі студентом тамтешнього Яґеллонського університету, новелістом-початківцем Василем Стефаником. "Вони приїхали з Цюриха, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив", – описує він Морачевських в автобіографії через 30 років. "Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити русів і правду в собі", – свідчить Стефаник у повісті "Серце".
У лютому 1896 року Окуневська народжує сина Юрія. Стефаник одразу ж надсилає вітання: "Молодому докторові я буду збирати ягід, і повозики буду плести, і байок про тройзілля вповідати, писати таку новелу, що буде файна". Обіцянку виконує – присвячує Юрію новелу "Мамин синок", казку "Про хлопчика, що його весна вбила", дитячу сценку "Санчата".
За місяць до цього в науковому німецькому журналі "Вірховський архів патологічної анатомії і клінічної медицини" Софія Окуневська публікує працю про зміни в крові під впливом анемії. Це – її докторська дисертація. Отримує вчений ступінь у Цюрихському університеті. Дослідниця Северина Хабаровська писатиме згодом у львівській газеті "Діло": "Це перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в бувшій Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінки-польки й жінки инших народів Австрії".
Через два роки Софія народжує доньку Єву. А 1903-го повертається в Галичину. У Львові коштом греко-католицького митрополита Андрея Шептицького засновано "Народну лічницю". Її мета – надавати безкоштовну медичну допомогу незаможнім українцям. Очолює заклад син Івана Озаркевича – Євген. Софія працює у гінекологічному відділі. Започатковує лікування раку шийки матки радієм за методикою Марії Склодовської-Кюрі. Організовує курси для сестер милосердя й акушерок. Одночасно працює в курортних містечках Чехії. 1910-го знову їде до Цюриха.
"Як могла я виходити увечорі з дому, коли вдень я не була увесь час з моїми дітьми? Вночі могла збудитися моя дитина, могла схотіти мене поцілувати. Того я не могла втратити", – описує Софія Окуневська свої материнські будні. Стосунки з чоловіком погіршуються. Надто після початку Першої світової війни, коли загострюються непорозуміння між поляками та українцями. Морачевський перебирається до коханки, подає на розлучення. Єва не витримує родинної драми і на Різдво 1919-го накладає на себе руки. Вона навчалася у Цюриху – могла стати першою українкою-архітектором.
Окуневська доживає віку у Львові. Із сином займає квартиру в будинку, що викупив митрополит Шептицький для облаштування майстерні українського живописця Олекси Новаківського. Софія приймає хворих приватно.
"Їх невелика, темно обставлена кімната з рамою білих завісок над фрамугою балконових дверей і вузького, сталевого вікна, мала в собі щось дивно затишне і втихомирливе, – пише Марія Струтинська. – Поки Юрко порався біля великого самовару, пані доктор накривала до чаю. На білій скатерті укладала малі філіжанки з тонісінької порцеляни, старосвітську цукориничку, малесеньку мисничку, булку, молоко в збаночку. Підготування до підвечірку мало в цьому домі характер обряду, при якому ніщо не сміло бути змінене".
1925-го Юрій з дружиною і двома дітьми переїжджає жити окремо. На початку наступного року Софію Окуневську забирають до лікарні. Виявляється, за два дні до цього у неї тріснув апендикс. Там вона і помирає.
"Найпрекрасніше, по-людськи найвеличніше, те, що зробило її людиною, не було якоюсь доктриною, починанням або звершенням, – одразу після смерті матері Юрій Морачевський пише до Ольги Кобилянської. – Це були велич і могутність цієї єдиної душі, які були притаманні молодій дівчині, яка, незважаючи на навчання, не втратила жіночності і все це виконала до кінця. Вона отримала вищу освіту, і наскільки ж вона велична і прекрасніша в цьому чині, ніж всі ті, хто багато говорив і писав про необхідність рівноправності, але мало робив. Це не завадило їй стати дружиною, матір'ю і господинею дому, виконувати свою життєву настанову жінки вірно і чесно".
І не буде мати серце спокою
Доки навік не спічне при Тобі:
Піду світом у вічній жалобі
І зі світу піду за Тобою
уривок з вірша "Тужно", який Юрій Морачевський написав на згадку про матір Софію Окуневську. Її не стало 1926 року. Опублікований у виданій 1935-го збірці "Парерга". Того ж року Юрій помер на операційному столі у Відні, коли йому вирізали злоякісну пухлину мозку. Морачевського поховали коло матері на Личаківському цвинтарі у Львові
2 
35413
Коментарі