Симона Петлюру називали зрадником за відмову від Галичини

21 квітня 1920-го у Варшаві представники Української Народної Республіки підписали угоду. За нею польський уряд визнавав право українців на незалежне існування. Але кордони між УНР і Польщею встановлювали вздовж ріки Збруч. Чому представники УНР погодилися віддати територію Західноукраїнської Народної Республіки, адже 1919 року було підписано Акт Злуки?

– Коли в січні 1919-го підписували Акт Злуки, УНР і ЗУНР контролювали більшість своїх територій. Галичани сподівалися, що велика Наддніпрянщина з її людськими та матеріальними ресурсами допоможе перемогти поляків. Ці надії не справдилися. Обидві українські республіки мало чим могли підтримати одна одну.

 

Злука примушувала галичан і наддніпрянців боротися одночасно на кількох фронтах – і проти російських агресорів, і проти польських. Реалії вимагали примирення на котромусь із них. На польському – означало пожертвувати галицькими інтересами, а на російському – відмовитися від незалежності УНР. Її не визнавали ні більшовики, ні денікінці.

Коли ситуація для України наближалася до катастрофи, і галичани, і наддніпрянці шукали порятунок на стороні таємно від союзників. Галицька армія перейшла на бік Денікіна, а дипломати УНР у Варшаві відмовилися від Галичини на користь Польщі. До цього підштовхнули взаємні підозри та звинувачення між українськими урядами, які існували протягом 1919 року.

З іншого боку, і галичани, і східняки сподівалися, що таке рішення – тимчасове. Колись вдасться відновити соборність. Зрештою, питання Східної Галичини в цей час офіційно вирішувала Паризька мирна конференція, а перспективи поглинання України Росією вважалися примарними.

Симона Петлюру засуджують за поступки полякам. Чим він керувався? Чи мав інші варіанти?

– Спочатку керівництво УНР, зокрема й Петлюра, були налаштовані відстоювати територіальну цілісність у переговорах із Польщею. У травні 1919-го посланець УНР у Варшаві Борис Курдиновський самовільно заявив про відмову від Галичини і частини Волині. Директорія висловила незгоду. Історія повторилася з делегатом Пилипом Пилипчуком у серпні – його змусили спростувати свої слова польській телеграфній агенції про незацікавленість УНР справою Галичини. Однак чим далі, то більше УНР потребувала союзу з Польщею. Його ціною були територіальні поступки.

Місії Андрія Лівицького (керуючий Міністерством закордонних справ Української Народної Республіки. – Країна) уряд до­зволив лише у крайньому разі тимчасово поступитися Холмщиною і Підляшшям, але не Галичиною. Коли в листопаді 1919-го справа йшла до остаточного розвалу нашого фронту, Лівицькому повідомили, що максимальна поступка – поділити Галичину по лінії Бартелемі (умовно прийнята назва польсько-української демаркаційної лінії

в Галичині, запропонована 1919 року комісією держав Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі. На користь Польщі відходили Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий бассейн – 40 відсотків території Східної Галичини. – Країна), а на Волині віддати околиці Ковеля.

Про відмову від Галичини Лівицький оголосив у грудні. Тоді Галицька армія вже перейшла на бік Денікіна, а армія УНР опинилась у "Трикутнику смерті" – оточена польськими, більшовицькими та білогвардійськими військами в районі Любара в межах сучасних Житомирської, Хмельницької та Вінницької областей.

У квітні 1920-го вже не існувало українського регулярного фронту. По суті Польща контролювала всі потрібні їй території України і без угод із Петлюрою. Для продовження боротьби залишалося небагато варіантів. Це був вимушений крок, а не бажання утримати владу.

Пізніше Головний отаман виправдовувався: "Шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки коли українська державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати про об'єднання українських земель, захоплених сусідами". Наскільки така думка була популярна серед тодішніх еліт? Чи більше було прихильників тези "Від Сяну до Дону"?

 

– Ідея збереження принаймні невеликої, але незалежної УНР, такої собі держави-обрубка, не знаходила підтримки й розуміння в українських політичних колах. Ще від 1917-го панувала думка про необхідність і невідворотність українського самовизначення на більшості територій, де жив наш народ. Були популярними етнографічні карти, що показували всі землі, де жили українці. На них Україну було позначено від Сяну до Дону. Ця система координат заважала українським політикам примиритися з фактом слабкості українського війська й держави. Тому навіть у безнадійній ситуації Петлюрі закидали торгівлю українськими землями і робили зрадником.

Паралельно з переговорами у Варшаві українські військові провели успішний Зимовий похід. Чи могли вони на хвилі цього піднесення організувати опір більшовикам без допомоги поляків?

– На момент підписання Варшавської угоди армія ще перебувала в Зимовому поході (похід тилами денікінських та більшовицьких військ під проводом Михайла Омеляновича-Павленка. Тривав із 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920-го. У ворожому запіллі вели партизанські дії. – Країна). Завершити цей партизанський рейд і відновити регулярний фронт дала змогу угода з поляками.

Ідея Першого Зимового походу полягала в тому, щоб зберегти армію, доки з'являться умови для поновлення українського контролю над якоюсь із територій.

Спочатку думали, що в цьому допоможе УГА, або що більшовики та денікінці знесиляться у взаємній боротьбі. Та навесні 1920 року інших варіантів, крім як пробиватися до польського фронту, де вже були українські частини Олександра Удовиченка та Марка Безручка, в армії УНР не залишалося.

Про угоду знало обмежене коло діячів, вона була таємна. Чого боялися?

– Про будь-які поступки УНР у переговорах чи з Антантою, чи з поляками дізнавалися більшовики. Використовували це у пропаганді, спрямованій на українське населення. Розповідали про передання польським панам і поміщикам українських земель. Тому українці й не схвалювали рішення Петлюри. Приховати основні положення Варшавської угоди не вдалося. З цього роздмухали "зраду".

За Варшавською угодою, Польща визнала УНР та її державні органи. Чи вплинуло це на міжнародне становище України?

– Представники українських урядів зустрічалися з посадовцями Чехословаччини, Румунії, Латвії, Франції, Великої Британії. Але повноцінного дипломатичного визнання, як і запрошення до Ліги Націй, не було.

Польщу підтримували переможці в Першій світовій війні – Велика Британія та Франція. Українське керівництво сподівалося, що союз із сусідкою стане проривом міжнародної ізоляції. Але Варшавський договір не сприяв визнанню. Він допоміг налагодити кращі відносини. Наприклад, із Румунією та режимом білогвардійського барона Петра Врангеля у Криму. Той, на відміну від його попередника Антона Денікіна, погодився визнати Україну.

Польські війська почали витісняти більшовиків із території України, дійшли до Києва і звільнили місто. Чому не встановили контролю над Лівобережжям і що завадило втримати успіх?

– Польський маршал Юзеф Пілсудський розглядав свій похід в Україну як запобіжний захід. Більшовики зверталися до Польщі з привабливими мирними ініціативами, але паралельно стягували на захід війська. Він хотів розгромити Червону армію, знищити її наступальний потенціал. Після цього укласти мирну угоду з більшовиками, яка визнавала би буферні держави між Польщею і Росією, зокрема Україну.

Наступ поляків у квітні розгортався стрімко, але головної мети не досяг – "червоні" відступали, зберігаючи сили від розгрому. Тому Пілсудський зупинив наступ на вигідних, як йому здавалося, позиціях в очікуванні підходу основних більшовицьких військ. Вони і прорвали польський фронт, змусили відступати аж до Варшави і Львова.

Поляків українське населення сприйняло стримано. Вони поводилися радше як окупанти, а не визволителі. Роль українських військ у цьому поході була другорядна. На параді в Києві 9 травня 1920-го героями були поляки, а українські вояки крокували у хвості колони.

17 травня 1920 року Петлюра зустрівся з Пілсудським у Вінниці, на вокзалі. Тоді останній сказав: "Без незалежної України не буде незалежної Польщі". Як склалися подальші стосунки Петлюри й Пілсудського?

– Особисті стосунки Пілсудського й Петлюри можна назвати приятельськими. Та їм було важко перетворити дружбу в міжнародну співпрацю. Прихильники польсько-українського порозуміння в обох країнах, хоч і займали лідерські позиції, були в меншості. Петлюра втратив підтримку провідних українських партій, хоча зберіг контроль над армією. Владу Пілсудського як "начальника держави" обмежував польський парламент, де домінували ворожі до України націоналісти.

 

Варшавська угода не допомогла убезпечити УНР від більшовицького завоювання, але на деякий час дала змогу продовжити діяльність уряду УНР на польській території. Таємно від польського суспільства та політикуму оточення Пілсудського допомагало Петлюрі координувати повстанську боротьбу в Україні, потім провести Другий Зимовий похід.

У міжвоєнний час ветерани українських визвольних змагань пройшли навчання в польській академії генштабу і служили у Війську Польському за контрактом. Так Пілсудський і його оточення дозволили українським воякам підтримувати боєготовність на випадок поновлення боротьби за незалежність. Однак загалом вороже ставлення польського політикуму до українців стало причиною багатьох інцидентів. Сам Петлюра був змушений виїхати з Польщі у Францію.

Після підписання Ризького миру з більшовиками Пілсудський приїздив у табір інтернованих українських вояків у Щипйорно. Сказав: "Я перепрошую, панове, дуже перепрошую".

Польщі, на відміну від України, вдалося втримати незалежність. Протягом 1920–1930 років частина українських земель входила до її складу. Як уплинув Варшавський договір на стосунки поляків та українців?

– Реалізувати Варшавський договір після польсько-більшовицького примирення в Ризі було неможливо. Він втратив чинність. Але збереглася орієнтація уряду УНР на Польщу. Врешті Петлюрі нічого не залишалося, його армія та урядовці опинилися на чужій землі. Жевріла надія, що Польща допоможе Україні визволитися згодом. Відносини між Польщею та СРСР були напружені. Варшава розвивала "прометеїзм" – рух за визволення поневолених Москвою народів. У ньому активну участь брали петлюрівці.

1940 року, коли вже тривала Друга світова війна і Польщу було окуповано, голова еміграційного уряду УНР Олександр Шульгин заявив польським емігрантам у Франції, що сьогодні жоден українець не може визнати кордону, встановленого Варшавським договором. Та вже не було сенсу визнавати кордони, яких сама Польща не втримала.

Історія відносин поляків та українців непроста. Чи можна вважати Варшавський договір найбільшим спільним досягненням?

– Сучасне українське суспільство мало поінформоване про Варшавську угоду. Серед зацікавленої публіки є полярні думки – від звинувачення у зраді Петлюри до прославляння польсько-українського братерства по зброї. У такому ключі – як найбільше досягнення спільного минулого – воліють бачити Варшавський договір прихильні до України польські інтелектуали. Для них це позитивна історія на тлі непримиренної боротьби ОУН проти Польщі і трагедії поляків в Україні під час Другої світової.

Українцям не варто забувати, що союз 1920 року був нерівноправний, вимушений. І не призвів до збереження державності.

Маємо розвивати критичне і зріле ставлення до минулого. Такі історії, як польсько-український союз 1920-го потребують фахового дослідження, аналізу допущених помилок і невикористаних можливостей.

Хоч і заведено звинувачувати лідерів УНР у різних гріхах, сучасному українському політикуму не завадило би по­вчитися в них стійкості перед лицем неминучої катастрофи. На долю сучасної України не випало й сотої частки випробувань, які доводилося щоденно долати Українській Народній Республіці.

Більшовики через Польщу проривалися в Німеччину

"З Варшави приїздив до Кам'янця Андрій Лівицький для наради з політичними партіями та членами уряду у справі проєкту договору, запропонованого поляками, – йшлося в листі, який отримав 18 квітня 1920 року в Бершаді на Вінниччині голова уряду УНР Ісаак Мазепа. – Як видно з тексту цього проєкту, зміст його рішуче розходився з директивами, які мала наша місія від уряду. Говорилося про військову конвенцію з Польщею, про кордон по річці Збруч, про урегулювання юридичного становища польських землевласників на Україні, й навіть згадувалося про кордони Польщі з 1772 року, немов би український уряд визнавав "історичні права" Польщі на ці території".

Керуючий Міністерством закордонних справ Української Народної Республіки Андрій Лівицький вів переговори з поляками майже пів року. Із віцеміністром закордонних справ Польщі Яном Домбським 21 квітня 1920-го підписав Варшавську угоду. Документ містив таємні політичні й військові конвенції.

Польща визнала право України на незалежне державне існування, а Директорію УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою – її верховною владою. В обмін на це українці погоджувалися на українсько-польський кордон по річці Збруч. Заселені переважно українцями Галичина, п'ять повітів Волині, Лемківщина, Підляшшя, Посяння та Холмщина відходили до складу Польщі.

Сторони зобов'язалися не укладати міжнародних договорів, спрямованих один проти одного, та забезпечувати національно-

культурні права двох народів на своїх теренах.

Військові домовленості передбачали спільні бойові дії та військові операції проти російських більшовицьких військ на Правобережній Україні. Мали намір звільнити її

та передати під контроль УНР. На території Польщі передбачалося створення українських частин. Їх зброєю, амуніцією та одягом займалися союзники. Представники Директорії повинні були забезпечити польську армію продуктами.

Виконувати угоду стало складно, після того як більшовики прорвали польський фронт – щоб потрапити в Німеччину й організувати "світову соціалістичну революцію". Триває радянсько-польська війна. Основні бойові дії відбувалися в Україні, Білорусі, Литві. Польща та Радянська Росія 18 березня 1921 року уклали Ризький мирний договір, що анулював Варшавську угоду.

×