250 років тому скасували Гетьманщину
21 листопада 1764 року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ "Об упразднении гетманского достоинства". Останнього гетьмана Кирила Розумовського змусили зректися булави й заборонили перебувати на території Гетьманщини. Так почався кінець цього автономного утворення, що існувало на Лівобережній Україні від середини XVII ст.
Гетьманщина була державою в сучасному розумінні?
– Гетьманщина протодержавне військове утворення. Вона виникла через бажання козацтва як лицарського стану стати такою ж панівною групою, якою була шляхта в Речі Посполитій. Це попервах було головною причиною Хмельниччини. У середині ХVІІ століття Гетьманщина відійшла під руку московського царя як автономія, а ще за кілька десятиліть остаточно сформувалася територіально.
Еліта Гетьманщини – козацька старшина – була вихована в традиціях Речі Посполитої й "прав і вольностей народу руського". Ці люди неорганічно почувалися в деспотії Московської держави, їм була ближча шляхетська демократія. Тож на своїй території вони відтворювали цю річпосполитську систему урядування в межах Російської імперії. Це подібно до того, як у 1990-х наша еліта відтворювала радянську модель в Україні, бо вважала її найоптимальнішою для адміністрування.
Якою була соціальна структура Гетьманщини? Що слід розуміти під "народом", говорячи про ті часи?
– Сьогодні під словом "народ" маємо на увазі всіх – від президента до селянина. Таке розуміння стало панівним у ХІХ столітті. Поняття "старожитній народ руський" у Речі Посполитій включало в себе тільки "народ політичний" – шляхту, переважно православну. Тож коли Богдан Хмельницький у Суботові говорив: "Я народу руського не відступлюсь," – мав на увазі союз козаків і шляхти. І саме так його розуміли сучасники.
Так званий політичний народ у Гетьманщині становили козаки. Вони не були однорідною масою. В їхньому середовищі виділилася старшина, яка у XVIII столітті перетворилася на таку собі "нову шляхту". Багато в чому наслідувала стару річпосполитську. Зокрема, й у суто зовнішніх атрибутах: шляхетські герби, сарматські портрети (живопис у стилі бароко, що став одним із різновидів сарматизму – міфу про сарматське походження панівних класів Східної Європи. – "Країна"). Соціальним ідеалом для козацтва залишався шляхетський соціум старої Речі Посполитої.
Найосвіченішою і досить впливовою верствою у Гетьманщині було духовенство.
Окрему соціальну групу становили міщани, особливо в містах із Магдебурзьким правом – Чернігові, Ніжині, Стародубі, Полтаві. Однак у Гетьманщині вони не мали тої сили, що за її межами. Конкурентом міщан виступали козаки, які так само жили в містах. У Полтаві вони становили половину населення. Через це часто виникали конфлікти. Приклад – наказ полтавських міщан депутатам у законодавчу комісію, скликану імператрицею Катериною ІІ 1767 року: "Полковник, старшина, владельцы и козаки до сего, не сохраняя установлений в правах магдебургских узаконенных, во всем генерално магистрат здешний к соблюдению по тем правам принадлежащой должности не допускали, утесняли, помешательство, обиды и отягощения делали".
Найчисельнішою соціальною групою були "посполиті". Тогочасні джерела називають так не лише селян, а часто – й жителів міст. Тому, припускаю, що так позначали всіх, хто перебував поза межами привілейованих станів.
Яким чином формувалась еліта Гетьманщини?
– Перш за все це "нова шляхта" – козацька старшина. Вона швидко замкнулася, укладаючи шлюби між собою. Тому говорити про значне поповнення з низів не можна. Наприклад, Василь Кочубей – генеральний писар часів гетьмана Івана Мазепи – був одружений з донькою полтавського полковника Федора Жученка – Любов'ю. Його син Василь женився на Анастасії Данилівні Апостол – доньці майбутнього гетьмана. Їхній син Семен, народжений 1725-го, уже у 18 років був бунчуковим товаришем (член почесного відділу при гетьмані. – "Країна"). А в 21 – став ніжинським полковником. Його брат Павло – полтавський підкоморій (суддя, який займався майновими справами. – "Країна"), одружений з донькою генерального судді Андрія Безбородька Уляною. Інший полтавський полковник Андрій Горленко взяв за дружину доньку бунчукового товариша Анастасію Лизогуб.
Соціальна мобільність була можливою в межах групи. Хоча на нижчих щаблях траплялися винятки. Наприклад, полтавський мешканець Павло Руденко пройшов шлях від запорозького козака до бурмістра, бунчукового товариша й надвірного радника (в Російській імперії – цивільний чин, відповідав армійському чину підполковника, військовий старшина у козаків. – "Країна"). Траплялися випадки, коли міщани записувалися в козаки і робили там кар'єру. Наприклад, 1766 року полтавський магістрат скаржився до Малоросійської колегії, що міщани повписувалися в козаки й не платять міських податків і не відбувають повинностей. Таких виявилося 67 осіб.
Чи була зацікавлена ця еліта інтегруватися в соціальну структуру Російської імперії? Чи мала окремішню ідентичність, міфи, уявлення про себе?
– Російську імперію XVIII століття не слід сприймати як національну державу. Вона була поліетнічна. Серед її еліт були німці, українці, французи, голландці й, безумовно, росіяни. Ішлося про побудову держави європейського типу – просвічену абсолютну монархію. Націоналістична ідеологія в ній стала державною з 1834 року, за Миколи I. Тому частина представників еліти Гетьманщини брала участь у реалізації просвітницького проекту й розбудові імперії. Своє майбутнє вони пов'язували з нею. Наприклад, син генерального писаря Олександр Безбородько з Глухова став канцлером Російської імперії при Катерині II.
Та для значної частини місцевої еліти Гетьманщина уявлялася такою собі "козацькою Річчю Посполитою", побудованою на збереженні "малоросійських прав і вольностей". Тому інтеграція в єдине ціле з Росією навряд чи її цікавила. Вони читали козацькі літописи, замовляли сарматські портрети, прив'язували свої роди до польських шляхетських. Наприклад, Котляревські взяли собі герб "Оґоньчик". Очевидно, тому що серед його носіїв були польські шляхтичі Котлевські – рід із подібним прізвищем. До видання Катериною II Жалуваної грамоти дворянству 1785 року "малоросійська шляхта" Гетьманщини мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни.
Якою була політика Санкт-Петербурга щодо Гетьманщини?
– Головна небезпека тут – розглядати тогочасні проблеми з погляду сучасного тлумачення понять. Маємо справу з домодерним суспільством. Гетьманщина була саме таким утворенням. Причому в складі більшої структури – імперії, яка стала на шлях модернізації. Катерина ІІ прагнула зробити з неї сучасну європейську монархію. Тому я назвав би політику Петербурга прагматичною: імперія намагалася якомога ефективніше використати потенціал Гетьманщини – військовий, освітній, релігійний – у своїх інтересах. Не останнім тут був людський ресурс.
Як себе ідентифікували жителі Гетьманщини?
– Спершу скажу, як їх ідентифікували джерела. Румянцевський або Генеральний опис 1765–1769 років їх позначав термінами "малороссиянин" і "малороссиянка" – на противагу "великороссиянин", "великороссиянка", "полской нации", "волоской нации". І навіть стосовно жителів слобідських полків, які до Гетьманщини не входили. Це розрізнення базувалося на існуванні так званих малоросійських прав і вольностей. В їх основі лежали не тільки підписані гетьманами з царями Статті, а й особлива правова система – Литовський статут.
Поняття "малоросіянин" у XVIII столітті мало інше політичне навантаження, ніж у ХХ столітті чи зараз. Існував "малоросійський патріотизм", який був таким собі прадідом "українського націоналізму". Цей патріотизм плекався в першу чергу представниками тогочасної еліти – козацької старшини, так званої нової шляхти. Наприклад, написана 1762 року поема Семена Дівовича "Разговор Великороссии с Малороссией".
Які були стандарти життя в Гетьманщині перед її скасуванням 1764 року порівняно з тогочасними європейськими?
– Джерела, на основі яких можна це досліджувати, – зазвичай матеріали адміністративного, фіскального й церковного обліку населення. Суттєвого його приросту не було. Високий рівень народжуваності нівелювався високим рівнем смертності – через неврожаї, стихійні лиха та епідемії, як-от чуми 1770–1771 років. У другій половині XVIII століття у Гетьманщині було вісім засух і шість нальотів сарани. Високий рівень дитячої смертності – а діти становили близько половини всіх померлих обох статей – був пов'язаний із вірусними захворюваннями, неякісним харчуванням.
Порівняно із Західною Європою, Гетьманщина не була густо населеною територією – не більш як 20 осіб на квадратний кілометр у 1760-х. Така густота населення, за класифікацією Фернана Броделя, свідчить лише про початок інтенсивного розорювання земель. Вона була характерною для Західної Європи XII–ХІІІ століть. У Гетьманщині простір домінував над людиною.
Чому Гетьманщину було скасовано?
– Через дві причини. Перша: соціальним ідеалом її еліти була "шляхетська демократія" старої Речі Посполитої. Через це тут було стільки "малоросійської шляхти", скільки дворян у решті Російської імперії. Такого розгулу "прав і вольностей" вона не могла собі дозволити. Друге: Російська імперія за Катерини II реформувалася до абсолютної монархії. Тобто стати державою, в який би діяв один закон для всіх її громадян, була єдина система управління, фіскальна система, армія тощо.
Перспектив існування в рамках такої держави Гетьманщина не мала. Вона могла вижити лише відокремившись, а це було неможливо. Тому її зникнення було питанням часу.
Але досвід існування Гетьманщини на основі європейської системи координат, Литовського статуту, Магдебурзького права виявився дуже живучим. Якщо зіставимо територію колишньої Гетьманщини з електоральними картами сучасних виборів, то побачимо: на цих землях голосують за демократичні сили й європейські цінності.
2 048 000 осіб становила приблизна чисельність жителів Гетьманщини на 1764 рік, за підрахунками українського історика Арнольда Перковського. В межах кордонів сучасної України в той час жило близько 8 млн чоловік. Найгустіше населеними в Гетьманщині були Стародубський полк – 344 572 осіб, Лубенський – 294 920, Ніжинський – 288 666, Чернігівський – 203 112. У решті полків чисельність жителів коливалася у межах 140–160 тис. осіб. Полкові міста теж сильно різнилися за кількістю населення. У Полтаві жили близько 7 тис. осіб, у Ніжині – 5217, у Стародубі – 4210, у Переяславі – 1709
"Малая Россия, Лифляндия и Финляндия – суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями: нарушить оные все вдруг весьма непристояно б было, однакож и называть их чужестранными, и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб навек и имя гетманов исчезло", –
вказувала російська імператриця Катерина ІІ князю Олександру Вяземському у таємній записці з нагоди його призначення на посаду генерал-прокурора Сенату в лютому 1764 року – за вісім місяців до скасування Гетьманщини.
1763 року було 238 військових товаришів
Гетьманщина – умовна назва козацької держави. Офіційно вона називалася Військо Запорозьке. Охоплювала північне Лівобережжя – сучасні Полтавську, Чернігівську, частини Сумської та Київської областей, а також Брянської Росії – Стародубщину. Від 1654 року перебувала під протекторатом московського царя.
Уся повнота влади належала гетьманові, якого обирала Генеральна військова рада. В ідеалі – в ній мали право участі всі козаки. Він керував засіданнями уряду – Генеральної військової канцелярії. До неї входила генеральна старшина: писар – канцлер, суддя, обозний, підскарбій, двоє осавулів, хорунжий, бунчужний. Кожен відав своєю ділянкою в управлінні країною.
Військовими й адміністративно-територіальними одиницями були полки, які ділилися на сотні. Станом на 1762-й було 10 полків. До кожного входило від восьми до 22 сотень.
У полках влада була в руках полкової старшини: полковника, писаря, обозного, осавула, хорунжого. Сотнями керували сотники, а при них сотенна старшина: писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські – курінні – отамани. Вони управляли селами й невеличкими містами, що входили до сотні.
Групу козацької старшини становили бунчукові товариші – члени почесного відділу при гетьмані. Він набирав їх із визначних козацьких родин. Як особи, що перебували "в особливій гетьманській протекції", звільнялися від місцевого суду – судилися в генеральному – загальнодержавному. Їх вважали трохи нижче рангом за полковників, у разі потреби могли командувати полками. Кількість бунчукових товаришів залежала від гетьмана.
Військові товариші – це звання було майже обов'язковою сходинкою для службового зростання синів генеральної та полкової старшини й бунчукових товаришів. Головний обов'язок – військова служба за власний кошт. Військові товариші в походах могли командувати сотнями, відали артилерією, боєприпасами тощо. Їх вибирали до комісій – рахункових, слідчих, межових, із купівлі для армії коней та волів, заготівлі провіанту й фуражу, для нагляду за шляхами й поштовими трактами, будівництвом. У послужних реєстрах 1763 року військових товаришів зафіксовано 238.
Значковий товариш – почесне звання, проміжна ланка між заможним козацтвом і старшиною. За рангом слідували за військовими товаришами й були перші після сотників. Брали участь у воєнних походах, виконували доручення полкових канцелярій. У кожному полку було від 30 до 50 значкових товаришів. У другій половині XVIII ст. це звання надавали гетьман або Генеральна військова канцелярія полковій і сотенній старшині після їхньої відставки та виборним козакам як нагороду за військову службу.
Жан-Жак Руссо мав працювати в університеті в Батурині
У лютому 1750-го козацька рада в Глухові за вказівкою з Петербурга обирає гетьманом 22-річного Кирила Розумовського – брата фаворита імператриці Єлизавети Петрівни. Молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітню. До школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів. Планував відкрити університет у Батурині, куди збирався перенести з Глухова гетьманську столицю. Задумав програму зведення там "національних строєній". Завідувачем бібліотеки до університету хотів запросити французького філософа Жан-Жака Руссо.
Почалася військова реформа: модернізована артилерія, в полках запроваджено блакитні однострої. Зміцнює Розумовський й автономію Гетьманщини. Встановлює власні митні збори, щоб наповнювати державну скарбницю. Регулярно збирає старшинські ради. 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликає у Батурині Генеральні збори. Їх мав намір зробити постійними, перетворивши на певний шляхетський парламент – козацька старшина щораз частіше називає себе "малоросійським шляхетством". Серед неї виношувалися плани зробити гетьманську владу спадковою в роді Розумовських. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим імператором. В оточенні гетьмана переважала думка: у нас із росіянами один монарх – але дві держави, з'єднані його скіпетром.
Удару по реформах Розумовського завдала російська імператриця Катерина ІІ, яка зійшла на престол 1762 року. Петербург застосував тактику батога й пряника: після скасування автономії Гетьманщини козацька старшина одержувала дворянство й чималі земельні маєтності разом зі щойно покріпаченими українськими селянами. Наприкінці лютого 1764 року Катерина ІІ змусила Кирила Розумовського зректися булави. Але надала йому чин генерал-фельдмаршала і призначила значну довічну пенсію. Підтвердила право Розумовського на розлогі маєтності в Україні, однак заборонила йому там з'являтися. Колишній гетьман виїхав за кордон. Так закінчилася його спроба модернізувати Гетьманську Україну.
Катерина II передала Лівобережжя в управління Малоросійській колегії. Процес ліквідації автономії Гетьманщини тривав до 1781-го. Тоді на її території було утворене Малоросійське генерал-губернаторство.
2 
35413
Коментарі