"Майже кожен десятий житель Вінниці підписав документ про співпрацю з окупантами"

На центральній площі нацистів зустрічали священик, ксьондз і рабин

Як німці входили на територію Поділля?

– Вінниччину окупували через 28 днів після початку війни. До кордону звідси – 400 кілометрів. З нашого боку практично не було серйозного опору. Ворог рухався, як на параді. В окремих місцях були спроби задіяти "лінію Сталіна" (система бункерів і вогневих точок уздовж радянсько-польського кордону, збудована у 1930-х. – Країна). Але це не вплинуло на загальний розвиток подій.

Усі представники влади втекли з Вінниці за два дні до приходу німців. Дивним чином "забули" про великий госпіталь, переповнений пораненими бійцями. Назустріч гітлерівцям виставили курсантів військового училища з табельною зброєю. Хто віддав цей наказ – невідомо. За годину два німецькі танки знищили майбутніх офіцерів і мотоциклісти увірвалися до міста.

Чим займалися жителі Вінниці в той момент?

– Перше, що зробили окупанти, – розстріляли кількох мародерів, які грабували шпиталь. На одній із центральних площ полковника вермахту зустрічали хлібом-сіллю. На це є пояснення. У 1920-х жителі Поділля чинили завзятий опір більшовикам. За це влада помстилася в наступному десятилітті. Від голоду померло більше мільйона селян. Потім були репресії. Після цього німців сприймали як "визволителів". Крім городян, назустріч полковнику вийшли православний священик, католицький ксьондз і рабин. Першим двом німець потиснув руку. А рабину сказав: "Тебе просили не приходити".

Окупанти не карали комуністів і комсомольців, які при реєстрації здавали свої квитки. Після визволення міста Червоною армією всіх цих людей репресували.

Олександр ДМИТРУК, 59 років, письменник. Народився в селі Лука-Мелешківська під Вінницею. Закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту. Працює власним кореспондентом Національного радіо. Автор шести історичних романів. Останній – ”Свій-чужий” – видав на початку 2016-го. Події відбуваються на Вінниччині під час нацистської окупації 1941–1944 років. ”Назвав твір пригодницьким, але насправді він побудований на історичних фактах, – говорить. – Мав можливість працювати із документами, що лежали в архіві недоторканими ще від закінчення війни. Використав їх і спогади старожилів. Нащадки багатьох персонажів зараз живуть у Вінниці”. Одружений. Має сина і доньку

Як змінилося життя після встановлення нової влади?

– Репресій проти мирного населення не було. Вже згаданий госпіталь проіснував до грудня 1941 року. Всіх, хто одужував, комендант віддавав селянкам – нібито це їхні чоловіки. Часто тиражують історію про розстріли військовополонених у тимчасовому концентраційному таборі. Він справді існував, там померли тисячі людей. Але їх не розстрілювали. Гинули від ненадання медичної допомоги, голоду й дизентерії.

За півтора місяця у Вінниці трапилося те, чого ніхто не очікував. Більшовицькі історики досі приховують ці факти. 1 вересня запрацювали не лише школи, а також педагогічний і медичний інститути. У місті поновили електропостачання, полагодили водогін, поїхав трамвай. Люди масово відкривали крамниці й займалися ремеслами. Окупанти нещадно карали за найменші порушення порядку та прояви антисанітарії.

За 8 кілометрів від Вінниці була ставка Адольфа Гітлера "Вервольф". Коли фюрер її відвідував?

– Він побував тут двічі 1942 року. У Вінниці завізував план наступу на Кавказ. Сам "Вервольф" – звичайна поверхнева споруда. На її будівництві не працювали військовополонені. 14 тисяч людей тут не розстрілювали – це також нічим не підкріплений міф. Натомість є свідчення вінничан, які двічі бачили Гітлера. Фюрер їхав у відкритому лімузині.

За кілька кілометрів була ставка Германа Герінга. Він часто відвідував місцеву оперу.

Як окупаційний режим забезпечував порядок?

– На околицях Вінниці було 13 абвер-шкіл. У них із наших військовополонених готували розвідників і диверсантів. Після кожного випуску курсанти складали практичний екзамен. Створювали легендовану конспіративну групу, яка діяла під наглядом. Саме тому вінницькі партизани й підпільники завжди ворогували між собою. Ніхто не знав правди.

Свого часу чимало суперечок точилося про молодіжний партизанський загін, який начебто діяв недалеко від "Вервольфа". Але цей фейк спростували ті, хто знав правду. У Вінниці підпільний рух практично не міг існувати. Майже кожен 10-й житель підписав документ про співпрацю з окупантами. Більшовики навчили людей: треба підписати, не опирайся – бо знищать.

Селяни викладають дорогу для військових на Вінниччині, березень 1944 року

Усе можна пояснити на прикладі старшого сержанта державної безпеки СРСР. На початку війни він потрапив у оточення і осів у Вінниці. У вересні 1941 року на нього звернуло увагу гестапо. Він дав підписку про співпрацю. Створив підпільну групу: написали п'ять листівок і розклеїли. Через кілька місяців її членів арештували. Усіх розстріляли без суду і слідства. Після цього він організував нову групу. Таким чином підставив близько сотні вінничан. Коли в місто повернулися більшовики, відзвітував: створив стільки-то підпільних організацій. Отримав за це звання майора, пішов служити у СМЕРШ (радянська контррозвідка, скорочено від "Смерть шпионам". – Країна). У серпні 1945 року був комендантом одного з німецьких міст. Долучився до масового мародерства, ґвалтувань. Його арештували і стали перевіряти. У Вінниці з'ясували всі його "подвиги" й дали 25 років. За Хрущова вийшов на свободу, повернув нагороди і звання.

Хіба не існувало справжніх партизанських утворень?

– Підпільників було дуже мало. Вони поїдали самі себе. Особливо ворогували націоналістичні групи з більшовицькими. У Жмеринці червоні партизани вистежили і здали в гестапо групу ОУН. Ті помстилися і навели на них румунських солдатів. Як наслідок – загинуло по кілька десятків людей з обох сторін.

Переконаними борцями з окупантами нині можна назвати лише групу під керівництвом колишнього директора драмтеатру Івана Бевза та молодих патріотів Максима Корнійчука. Першого знищили гестапівці. Другого замордували свої ж після перемоги. Він відмовлявся визнати, що протистояв нацистам за вказівкою партії.

За СРСР говорили про 25 тисяч вінничан, яких розстріляли нацисти.

– Це повна нісенітниця. Знищити стільки людей безслідно – неможливо. Німці хотіли показати світові злочинну сутність більшовиків і в травні 1943-го зібрали комісію Червоного Хреста. Розкопали братські могили розстріляних у 1937–1938 роках і документально довели факт злочину. На це витратили місяць. Усіх учасників упізнання, які погодилися на перепоховання родичів, після війни розстріляли – як зрадників батьківщини.

"Останній єврей Вінниці" – так підписаний оригінал цього знімка. Його зробив офіцер німецької спеціалізованої групи зі знищення євреїв 25 серпня 1942 року. Вважають, що за час окупації в місті розстріляли 28 тисяч євреїв

Є фото з підписом "Останній єврей Вінниці". На ньому німець тримає пістолет біля голови чоловіка на краю ями. Справді все єврейське населення Вінниці стратили?

– Тут теж вистачає темних плям. У концентраційному таборі в селі Печера розстріляли кілька тисяч євреїв. Із цим ніхто не сперечається. Але куди поділися ще десятки тисяч? Відповідь є, однак вона не всіх влаштовує. Спочатку на Вінниччину звозили євреїв із Буковини та Бессарабії. У 1942–1943 роках їх "фільтрували" і доставляли в Палестину. Про це знають у всьому світі, крім України. Цю тему найкраще дослідив американський публіцист Девід Дюк. На нього шість разів подавали позов до суду – виграв усі засідання.

Миттєво розстрілювали тільки циганів. На 1945 рік в області не було жодного рома. У Вінниці, Жмеринці, Барі існували єврейські гетто з власною адміністрацією і навіть міліцією. Залізничними майстернями у Вінниці керував інженер-єврей. Працював на своїй посаді до війни і під час неї – до березня 1944-го. Коли місто звільнили, його звинуватили у посібництві ворогу й розстріляли за вироком "трійки".

Чи міцно німці трималися за Поділля 1944 року, коли сюди наблизився фронт?

– Проливати кров за цю територію вони не бачили потреби. Була небезпека потрапити в оточення – Білоруський фронт вийшов на кордон 1939 року. Найжорстокіші бої були за Жмеринку й Вапнярку – великі залізничні станції. Козятин узяли одним махом танкісти Івана Бойка. Той здійснив геніальний хід – поставив танки на рейки і так увірвався в місто. За це отримав звання Героя. У Вінницю радянські війська входили так, як і виходили – практично безкровно.

Ремонт дерев'яного мосту через Південний Буг у Вінниці, вересень 1941 року

"Одного разу той німець, що жив на квартирі в хаті через дорогу, виграв у карти, і одна дівчина сказала на нього: "От паскуда!" А він питає: "Вас іст паскуда?" Вона каже: "Це означає майне лібе – мій любий". То він тоді кілька днів ходив і говорив: "Вєра, майне паскуда", аж поки хтось йому не розказав. То вона після того сиділа тиждень на горищі, бо німець сказав, що заб'є її. А як вони відступали, той німець, що жив у нашій хаті, віддав мамі цукор, який збирав для своїх рідних, а мені всякі хустинки. Казав: "Будете мене згадувати. Мене "пу!" – вб'ють, то хто мене згадає". Так і є – я того Ганца згадую дониньки. Бо він був добра людина", –

Зінаїда БРОДІЙ із села Жигалівка Калинівського району Вінницької області. На початку німецько-радянської війни їй було 15 років