"Людина все знає, все бачить, за всіх думає, все може зробити. Непогрішна"

Розвінчати культ особи Йосифа Сталіна задумав Лаврентій Берія

14 лютого 1956-го в Москві розпочав роботу XX з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу. Перший секретар Микита Хрущов виголосив доповідь, в якій розвінчав "культ особи Йосипа Сталіна". Як зародився і що собою являв цей культ?

– ХХ з'їзд став першим після смерті Сталіна. Був важливий для керівництва Компартії. Мали показати нижчим ланками, що здатні керувати країною без Сталіна.

Доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" виголосили на закритому ранковому засіданні 25 лютого, в останній день роботи. Вона виявилася найважливішою подією з'їзду. Французький дослідник Франсуа Фюре не перебільшував, коли назвав її "найважливішим текстом, що з'являлися впродовж століття" для історика комуністичної ідеї. Хрущов назвав культом "возвеличення однієї особи, перетворення її на надлюдину, що володіє надприродними якостями на зразок бога. Ця людина все знає, все бачить, за всіх думає, все може зробити. Непогрішна у своїх вчинках".

Формування культу Сталіна почалося з 1929 року. Він узявся за "великий перелом" – курс на форсовану індустріалізацію та колективізацію. Культ вождя став центральним у системі, метою якої було мобілізувати людей до будівництва комунізму. Всі заходи влади мали перетворити радянське суспільство на добрих громадян, які ототожнювали себе з державою та її уособленням – Сталіним. Звідси такі звертання, як "великий вождь", "дорогий батько", "вчитель", "друг". Культ породив сталінізацію назв населених пунктів, вулиць, господарських об'єктів, масове встановлення пам'ятників і вивішування портретів. Навіть затверджений 1944 року гімн СРСР проголошував: "Нас виростив Сталін на вірність народу, на працю, на подвиги нас надихнув". Культ особи – приписування Сталіну всіх успіхів у державі.

 

Після 1953-го великий вплив у Кремлі мав голова НКВД у 1938–1945 роках, член політбюро Лаврентій Берія. За часів Сталіна був рупором терору. Але після його смерті намагався пом'якшити режим. Чи міг розвінчати культ?

– Берія мав великий вплив, але недовго. У червні 1953-го проти нього змовились, арештувати та стратили. Жартували "Лаврентий Палыч Берия выпал из доверия". Попри свою одіозність Берія перший зрозумів, що будь-яка система має свого творця і добре діє лише при ньому. Без Сталіна не працюватиме. Тож запустив амністії, зміни в системі ГУЛАГу, налагоджував контакти з національними партійними кадрами республік, дав важливі сигнали для Заходу. Така політика різко контрастувала з діями решти з "колективного керівництва". Той же Хрущов висловлювався за створення пантеону для померлого Сталіна та інші заходи з увічнення його пам'яті.

Багато істориків вважають, що саме "маршал із Луб'янки" розпочав тиху десталінізацію. Його усунули, бо боялися, що посяде місце Сталіна. І розправиться з ними. Зіграли на випередження й переклали на нього відповідальність за провали, затаврували як іноземного шпигуна.

Хрущов скористався беріївськими прийомами й очолив боротьбу з культом особи, розпочав "відлигу". То виходить, це не стільки ініціатива Хрущова, скільки задум Берії?

– Так, але не тільки. Серед вищого партійного керівництва визрівали критичні настрої стосовно сталінської політики. Хрущов побоювався, що в разі замовчування фактів, які рано чи пізно стануть відомими, йому як першому секретарю ЦК КПРС доведеться відповідати. Він перейшов у інший табір і отримав чудовий козир у боротьбі за владу.

Ще наприкінці 1955-го його позиції були слабкі. Але він зміг усунути з посади голови Ради міністрів СРСР Георгія Маленкова. Тоді його ініціативи в зовнішній і внутрішній політиці просіли. Тож Маленков зі своїм першим заступником Лазарем Кагановичем і міністром закордонних справ В'ячеславом Молотовим вичікували на реванш.

Критикуючи Сталіна, Хрущов небезпідставно розраховував ослабити цю трійку, причетну до терору. Тим часом розпорядився вилучати та знищувати документи, що компрометували його. Вірив у комунізм і вважав, що досягне його, коли відмежується від злочинів Сталіна. Тож десталінізація мала надати новий імпульс суспільству. Не варто відкидати й особистісні мотиви. Хрущов був винен у сталінських злочинах.

Політичні дивіденди від доповіді розраховував отримати насамперед Микита Хрущов. Але над нею працював не тільки він.

– Винесення доповіді на з'їзд готувалося. Для початку мусив "протягнути" через Центральний комітет партії саму ідею засудження культу Сталіна. Там була протидія вже згадуваної трійки й голови президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова.

Хрущов імпровізував. 31 грудня 1955 року створили комісію ЦК на чолі з Петром Поспєловим, що підтвердила факти репресій стосовно делегатів ХVІІ з'їзду ВКП(б) ­1934-го. Для посилення емоційного ефекту до Москви привезли ув'язненого колишнього слідчого МГБ Бориса Родоса, який розповів, як вибивалися свідчення. Це забезпечило Хрущову підтримку більшості членів президії ЦК. Вони схвалили доповідь.

Паралельно йшла підготовка тексту. Спочатку над ним працювали секретарі ЦК Петро Поспєлов, Оверкій Арістов і Дмитро Шепілов. Потім Хрущов продиктував текст, який став основою доповіді. Члени ЦК внесли правки й зауваження. До 23 лютого виступ був готовий. Але на з'їзді Хрущов додавав чимало від себе.

Як Хрущов збирався засудити Сталіна, водночас виправдавши комуністичну систему?

– Він був останнім керівником СРСР, який щиро вірив у комунізм. Доводив, що весь негатив радянського ладу – наслідок характеру Сталіна й відхилень від марксистсько-ленінської ідеології. У світовій історії був аналогічний термідоріанський переворот. 1794-го для припинення якобінського терору співучасники гільйотинували Максиміліана Робесп'єра. На нього переклали всю відповідальність. Микита Хрущов і його прихильники зробили те саме. Щоправда, з мертвим вождем.

Хрущов відкидав "поганого Сталіна", але на противагу залишав "хорошого Леніна". Його культ міцнів. Аж до Революції гідності в кожному населеному пункті були пам'ятники "вождю пролетаріату" – це інерція XX з'їзду.

 

Чи вдалося Микиті Хрущову здолати опір у партійній верхівці, чи всі стали на "нові рейки"?

– Ніхто публічно не опонував новому курсу. Незгодні причаїлися. Коли наступав зручний момент, бралися за усунення Хрущова. 1957 року йому вдалося розбити виступ "антипартійної групи Молотова, Кагановича й Маленкова". Але 1964-го все закінчилося відставкою. Ще й із насмішкою з боку парткерівництва – звинуватили у формуванні власного культу, так званому волюнтаризмі.

За наступного генсека Леоніда Брежнєва зародиться неосталінізм, який і був проявом настроїв партійного апарату.

Чи називав Хрущов конкретні злочини Сталіна – терор, розгром церкви, вилучення паспортів, Голодомор?

– Здебільшого говорив про свавілля Сталіна щодо парт­апарату. Дещо про його помилки під час війни з Німеччиною, які привели до значних людських жертв. Згадав про ГУЛАГ і депортації, але частково. Обмеженість була загальною рисою цієї доповіді.

За словами історика Станіслава Кульчицького, Микита Хрущов радше маскував, аніж змальовував справжню картину минулого. Багато злочинів вважав виправданими. Та вже сам факт доповіді зупинив масовий терор, від якого загинули мільйони радянських громадян. Більше зробити не міг і не хотів.

XX з'їзд фактично поклав кінець ГУЛАГу і розпочав процес реабілітації. Проте більшість засуджених за "контрреволюцію" залишалися в місцях позбавлення волі.

– Упродовж 1917–1990 років у СРСР за контрреволюційну діяльність засудили 3,8 мільйона осіб. Переважна більшість припадає на сталінський період. За Хрущова реабілітували 1,2 мільйона, насамперед членів партії.

Відбувався і процес перегляду справ учасників ОУН і УПА. Комісія ЦК КПУ на чолі з Миколою Підгорним звільнила, але не амністувала понад 60 тисяч. Часто забороняли повертатися на рідні землі.

Неоднозначно було з депортованими. Якщо чеченцям і карачаївцям повернули права, то такого питання щодо татар навіть не порушували. Поза увагою залишалися "колаборанти" й жертви політичних репресій 1920-х.

Якщо всіх реабілітувати, то потрібно карати тих, хто їх засуджував. Ніхто до такого не був готовий. Тому звільняли без реабілітації. Повернення засуджених і депортованих загострювало соціальні конфлікти. Житло депортованих зайняли інші. Що з ними робити? Недоговорене з трибуни ХХ з'їзду призводило до частковості в діях виконавців нових порядків.

Як і коли люди дізнавалися про доповідь Хрущова? Як сприймали?

– Спочатку витяги з тексту роздрукували для поширення в партійних осередках. Його зачитували, але не обговорювали. На широкий загал винесли лише постанову ЦК КПРС "Про культ особи і його наслідки". Вперше в СРСР повний текст доповіді опублікували 1989-го.

На Захід текст доповіді потрапив того ж року від членів польської делегації на ХХ з'їзді. Опублікували у The New York Times.

Була певна інерція настроїв людей. Її відгомін спостерігається в сучасному феномені популярності Сталіна в Росії. Схвально сприйняли доповідь жертви репресій, інтелігенція, частина партійного апарату.

Промова Хрущова започаткувала лібералізацію режиму, але не суспільства. Десталінізація й пом'якшення цензури відбувалися одночасно з новим наступом на церкву та віруючих у СРСР. Люди це бачили й заяви влади сприймали скептично.

 

Російські шістдесятники називали себе дітьми XX з'їзду. Для них пріоритетними були питання загальнодемократичного спрямування. Як позначилися ті події на українській інтелігенції?

– Не для всіх українських шістдесятників XX з'їзд став одкровенням. Багато важливішою подією називали смерть Сталіна. Та в будь-якому разі партія заохочувала до полеміки й молодь на це відреагувала. З'явилося коло людей, які побачили можливості для змін. Шістдесятники виступили за соціалізм із людським обличчям. І що важливо в українському випадку, це обличчя мало бути національним. Не бажаючи того, Хрущов сам показав, як можна опонувати режиму, залишаючись всередині його.

У творі Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" його мова один до одного відтворює акценти Хрущова: проблеми з національним питанням в Україні спричинені "поганою" русифікаторською політикою Сталіна, а вирішення їх полягає в заміні на "хорошу" політику Леніна.

Наприкінці 1962-го вікно цих можливостей почало закриватися. Хрущов дав сигнал до згортання "лібералізації".

Яке значення ХХ з'їзду для українців?

– Запустився механізм довгострокових змін в УРСР. Найперше змінилася атмосфера – зменшився рівень страху перед державою й дискримінації стосовно противників влади. Звернули увагу на законність дій органів правосуддя. Виникла нова політична культура, з елементами діалогу влади й суспільства.

На відміну від країн Східної Європи, в українських реаліях не було кульмінації, як-от Празька весна 1968-го в Чехословаччині. Опозицію шістдесятників ліквідувала влада за допомогою персональних репресій.

Ідеї ХХ з'їзду відродилися в період перебудови, стали елементом ідеології українського національного руху.

Сьогодні в Україні завершується декомунізація. Дискутуємо про те, що Хрущов не міг сказати на ХХ з'їзді або змовчав. Маємо шанс по-справжньому закрити ХХ з'їзд.

×