- Про аварію на атомній станції ми взнали прямо на своєму городі - тоді ж, коли все бабахнуло, якраз городня пора була, - згадує жителька Вишневого під Києвом 71-річна Любов Коваленко. До евакуації вона жила в смт Поліське. - Чорнобильська станція від нас була за 30 кілометрів. Із Прип'яті люди, які звідти зі зміни поверталися, розповіли. Як зараз пам'ятаю: двоє молодих хлопців говорять нам із сусідкою: "Жіночки, тікайте з городу, в Прип'яті вибухнув атомний реактор. Тепер в землі дуже багато радіації, копирсатися в ній небезпечно для здоров'я".

А ми з тим атомом ніколи доти не стикалися, то й сприйняли це спокійно, навіть із усмішкою. Мало що там сталося - нас воно не торкнеться, думали тоді.

Перший острах з'явився на другий день: встала вранці, а все наше Поліське забите автобусами із жителями Прип'яті. Нагнали їх більше сотні, мабуть. У центрі - шум, крик, плач, гам. Таке враження, що третя світова війна розпочалася. Їх же коли евакуювали, то не казали, куди везтимуть. А прип'ятчани думали, що все це тимчасово: декілька днів у нас перебудуть і повернуться додому.

З усього було видно, що влада не знає, що з тими людьми робити. Декілька тижнів вони, з маленькими дітьми, жили в одному з корпусів лікарні. Практично без одягу. Їх евакуювали вночі, речей із собою багато не дозволяли брати. Деяких взагалі з вулиць забирали посеред ночі. Кого з сумкою, а кого й без сумки.

Уже потім керівництво Поліського почало викликати місцевих і просити брати до себе на постій сім'ї. Брали по одній, по дві родини - хто яку мав квадратуру. Поки житло для них будували, вони у нас у Поліському на постої були.

Декілька тижнів прип'ятчани, з маленькими дітьми, жили в одному з корпусів лікарні. Практично без одягу

Ніхто не повідомляв, чому стільки людей у нас і чи небезпечна радіація для життя. Перші тижні всю інформацію діставали від робітників з АЕС, які після вахт поверталися додому. А потім усіх водіїв із нашої "Сільгосптехніки" забрали до Прип'яті для ремонтних робіт. Після повернення хлопці розповідали: коли під'їздили до реактора, їм давали стакан горілки - вона вбезпечувала від радіації. Так вони потім з дому її набирали банками і везли з собою.

Ніхто ні в кого не запитував, хочеш чи не хочеш - мусиш виконувати громадянський обов'язок. Так вони його виконали - в живих майже нікого не залишилося. Повмирали в основному від раку.

Уже в перші тижні серед людей ширилися чутки, що тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький утік на вертольоті з рідними до Криму. Звичайно, він не міг втекти - посада не дозволяла. А ось родичів своїх, дітей і внуків, впевнена, що вивіз. Наше місцеве керівництво саме так і вчинило. Їм там, у верхах, мабуть, говорили про реальну ситуацію. Деякі по три-чотири місяці сиділи в тих санаторіях.

2 особи загинули в момент аварії на ЧАЕС, 29 померли згодом, під час стаціонарного лікування - 11 осіб. Такі дані 19 вересня 1986-го озвучили на прес-конференції

Пам'ятаю, як примушували дітей і батьків іти на травневі демонстрації. Аж за декілька тижнів нам повідомили, щоб не виходили на вулицю, коли велике сонце, і дітей не випускати. У будинках треба робити вологе прибирання по декілька разів на день, не вживати продуктів із присадибних ділянок.

Вся їжа була привозна. У магазині прилавки ломилися від тушонки, ковбаси, молока. Все, чого душа забажає, аби гроші були.

Старші люди й далі вирощували на городах для себе все необхідне. Говорили: воно ж не смердить нічим і смак нормальний - чому ж не їсти. А молодші всі фрукти й овочі купували. Але землю біля хати щорік обробляли, щоб бур'янами не заростала. Квітами в основному засівали.

Справжні страхіття розпочалися, коли військові в робах і протигазах почали робити в селищі дезинфекцію. Приїздить на вулицю зелена машина. Виходить звідти декілька чоловіків і давай із браднспойта поливати всю вулицю і приватні будинки. Напір такий, що змітав усе з землі. Навіть фарба з будинків одразу облуплювалася. І вся ця гидота стікала по вулиці. Плач стояв, крик.

Дезінфекцію проводили солдати з Прибалтики. Постійно просилися подзвонити додому: повідомити рідним, що живі-здорові. А ми думали: солдати помиють і все буде, як до цього. Але після дезінфекції на підприємствах Поліського почали видавати робітникам захисний одяг, комбінезони зелені й протигази чи респіратори. На вулицях людей усе більше в такому одязі з'являлося. Збоку виглядало, ніби інопланетяни прилетіли і мирно співіснують із місцевими.

Після того, як почали в селищі знімати верхній шар землі, ми з чоловіком зрозуміли: нас чекає доля жителів Прип'яті. Землю знімали так: заходять у двір люди у військовій формі й мовчки, нічого не питаючи, дозиметром проводять заміри радіації. Потім спеціальними лопатами знімали землю на тачки і вивозили у спеціально створені "кладовища" для радіоактивної землі

600 000 осіб взяли участь у роботах із ліквідації наслідків катастрофи в 1986-1987 роках, за приблизними підрахунками. 200 тис. із них отримали підвищені дози опромінення. До 1991-го Чорнобиль забрав життя 12 тис. громадян СРСР, в основному військовослужбовців, за інформацією СБУ України

1988 року повідомили, що наше Поліське евакуюють в інші регіони України. На підприємствах усі стояли в чергах. Спочатку переселяли сім'ї з маленькими дітьми, потім - усіх інших. Із собою нічого не дозволяли брати, вважали радіоактивним. Правда, при переселенні ми могли самі вибирати, де хочемо жити - у місті чи селі, й у якому регіоні. 1993-го евакуацію завершили.

Я працювала інженером на швейній фабриці "Пролісок". 1992 року прийшли ордери на три квартири - в Черкасах, Харкові й Вишневому. Вирішили із чоловіком їхати до Вишневого. Але те, що ми тут отримали, - просто кошмар порівняно із залишеним у Поліському.

Там у нас був власний будинок із літньою кухнею. 15 соток землі, асфальтоване подвір'я, нові меблі. Все наше майно розікрали - ми ж його там залишили. А тут нам дали двокімнатну квартиру - в такому стані, що треба було "закочувати рукава", щоб довести її до божого вигляду. А землі всього три сотки. І ту тепер влада відбирає.

Чоловік одразу впав у депресію. Він звик до просторого будинку, де тихо і спокійно, а тут - багатоповерхівка. Переніс інфаркт, потім декілька операцій на підшлунковій і помер у 61 рік.

×