Каганович півгодини присвятив романові Яновського

В окупованому Києві пізньої осені 1942 року письменник Аркадій Любченко записав до щоденника свій сон. Наче він у якомусь лісі, а там дерева підписані: Павло ­Тичина, Юрій Яновський – ніби кожен ховається всередині свого ­дерева. Десь тоді ж Любченко записав інший сон: на пероні ­зустрів Яновського. "Чому ви тут?" – "Бо я за незалежну Україну!" – "І я теж за незалежну Україну!"

Яновський тоді був у евакуації в Уфі. Чи снився йому Любченко? Якщо й так, то навряд чи він записав би це. Бо Любченко співробітничав із німцями, а ще доводився трохи ­родичем – Юрій Іванович був одружений із його падчеркою ­Тамарою. А в Яновського й без того вистачало небезпечних дружб і зв'язків.

Яновський зовсім не подібний до циніка й егоїста Любченка. Але в цій історії є дивні паралелі. Скажімо, тієї ­осені біля Софії в Києві Любченко купив у якоїсь баби ­грушу за 7 крб. Хотів купити ще одну – а нема за що. Тут підійшов мадярський офіцер, купив грушу й кинув своєму ­псові. Щось подібне трапилося майже в ті самі дні з Яновським в Уфі. До нього в гості приїхав Юрій Смолич із Алма-Ати. Привіз цілий рюкзак великих яблук сорту апорт-­Симиренка. Яновський узяв двоє, собі й Тамарі, ­решту ­лишили в камері схову й пішли зі Смоличем у справах. А коли повернулися – все з'їли вокзальні пацюки. Відтоді, коли в Яновського траплялися прикрощі, він казав:

– Вони знову зжерли мої яблука!

А це бувало часто, що й довело письменника до ранньої смерті.

В юності він писав: "Хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин своєї дороги?" Одначе не раз брався вгадати, скільки проживе. Ось його відповідь у анкеті ВАПЛІТЕ 1926 року: "Житиму ще на цім світі п'ять років (лікар сказав)". За рік: "Жити надіюсь ще років 10, а далі буде видно". У чомусь ці прогнози справдилися: за наступні 10 років партійна критика зробила все, щоб від живого яскравого письменника Юрія Яновського лишилася тінь. Втім у романі "Майстер корабля" 1928 року він зробив ще один прогноз – під іменем То-Ма-Кі описав себе 70-річним, але до цього віку не дожив.

Герої його ранньої прози – екзотичні. Ось, приміром, товариш Рубан, герой оповідання "Роман Ма". Спершу він комісар повстанської дивізії, потім командир бронепоїзда "КІМ". Автор каже, що Рубан – мішок загадок. Він був "мексиканським левом, а сопрано його нагана брало найвищі верхи". Або: "Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик". Він з'являвся, як буря, й ніхто не міг врятуватися від кулі його парабелума. Його остроги задумливо дзенькали, й ліве око примружувалося, як на полюванні. "Ніхто не міг знати, що прийде далі на його дурну думку". Він холоднокровно взяв шаблю й заколов кохану дівчину, що виявилась ворожою розвідницею. І пішов геть. Коли йому повідомили, що дівчина вмираючи вимовила його ім'я, Рубан сказав: "Пустяк!" – і прострелив білу невинну кору найближчої берези".

Подібних персонажів він знав у юності – Єлисаветградщина, звідки родом, була тоді ареною боїв між махновцями, денікінцями, петлюрівцями і червоними. Це згодом описав у ­новелі "Подвійне коло" з роману "Вершники". Сам Юрій 16-річним устиг повоювати в кавалерії. Згодом, у 1920-х, ­зустрів ­колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який був начальником штабу отамана Григор'єва, коли той 1919 року брав Одесу. У романі "Чотири шаблі" ­Тютюнник описаний під іменем Шахая.

Письменник любив незвичайних людей. Знав молодого ­Сергія Корольова – разом училися в Київському політехнічному інституті. Потім Корольов підробляв статистом і ­каскадером на Одеській кінофабриці, де Яновський служив редактором. Серед його друзів і знайомих – Олександр Довженко, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Ісаак Бабель, Майк Йогансен, Микола Хвильовий. Майже всі загинули в 1930-х.

Яновський чи не все життя носив ярлик націоналіста. Уважав, що література має бути органічно-національною, навіть коли пишеш про міжпланетні цивілізації. Про метод соцреалізму висловився так: "Це коли біля кожного літератора стоїть міліціонер із сюрчком". Свого рудого кота навчив ховатися під канапу при словах "Міліціонер іде!"

Про себе в одній з анкет писав: "Не курю, не п'ю, люблю солодке". Його улюблене чорнило – зелене. Стріляв дуже добре, дарма що білобілетник. А от за кермо панічно боявся сідати, хоч і вчився на інженера.

Студентом Яновський підробляв тим, що возив на собі дрова з Подолу на Лук'янівку – по Глибочицькій. Його тодішнього описав Микола Бажан: цибатий, незграбний, з довгою витягнутою шиєю, худі ноги в зелених обмотках, а на них важкі австрійські солдатські черевики. Кінооператор Данило Демуцький згадував Яновського одеського періоду: "Сором'язливий юнак із тонким профілем, мав дивну звичку – вітаючись з дівчатами, лівою рукою підтягував свої штани".

Ще в Єлисаветграді був закоханий у пишну блондинку Галю Москалець, подругу сестри Олени, що вчилася з ­Галею в педтехнікумі. В Одесі Олександр Довженко та Юрій Яновський разом закохалися в москвичку Юлію Солнцеву, яка згодом стала дружиною Довженка. Смолич у спогадах писав, що після того їхні стосунки стали прохолодними.

Ще одне захоплення Яновського – знову в Одесі – балерина Іда Пензо, що в "Майстрі корабля" описана як Тайах. ­Невдовзі вона опинилася в таборах, де провела багато літ. А дружиною його стала Тамара Жевченко, актриса театру "Березіль". Курбас давав їй значні ролі: Маклену – в "Маклені Ґрасі", в чергу з Наталею Ужвій, Улю – в "Мині Мазайлі".

Історія їхнього знайомства з Тамарою така. ­Письменник Аркадій Любченко та його дружина актриса Ольга Горська запросили Яновського до себе.

– Приходьте, якраз приїхала з Києва моя дочка! – сказала Горська – Тамара була в неї від першого шлюбу.

Вона не була красунею, але стільки було чарівності в її смаглявому личку, що, мені здається, всі письменники були потай закохані в неї

Яновський, ідучи в гості, купив іграшкового клоуна з червоним носом, бо чогось подумав, що дочка ще мала. А побачив дівчину з великими чорними очима й від ­несподіванки впустив клоуна додолу. Згодом ця лялька буде ­їхнім талісманом. Вони сподобалися одне одному й від того вечора більше не розлучалися.

Тамара виросла з батьком, священиком УАПЦ. ­Згодом його розстріляли. Пройшла дитбудинок і ремісничу ­школу. Сучасники згадували: невисока, по-хлоп'ячому збудована, метка, запальна, трохи схильна до афектації. Оксана Іваненко писала: "Вона не була красунею, але стільки було чарівності в її смаглявому личку, рухливій невеликій постаті, що, мені здається, всі письменники були потай закохані в неї".

Він звав її Мармарошем, Марою, Малою, Мокрою Собакою. Вона його – Остюком, як героя "Чотирьох шабель", Графом, Капітаном, просто Юркою. Але на "Ви", як і він її. Вони немало жили по чужих кутках. 1939 року оселилися в Києві, в будинку Роліт – робітників літератури, нинішня вул. Богдана Хмельницького, 68. Третій поверх, кв. 66. Тамара пішла працювати в Театр юного глядача, грала підлітків-бешкетників.

По війні Сталін знову взявся боротися з "націоналізмом". Восени 1946 року з'явилась постанова ЦК КП(б)У про журнал "Вітчизна", який із 1941-го редагував Юрій Яновський. Мовляв, редакція журналу "систематично надавала свої сторінки для пропаганди ­буржуазно-­націоналістичної ідеології, в творах ряду письменників і літературознавців перекручувалась і спотворювалась ­історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки ­старовини в побуті та свідомості людей".

У той час Яновський написав роман "Жива вода". Там був епізод, де Сталін у солдатській шинелі з'являється перед бійцями на фронті. Автор зумів описати цю картину так, що в неї можна було вірити. У романі йшлося про "живу воду" визволення від фашизму. Але були й деякі натяки на тяжкі передвоєнні 1930-ті. Цього досить, щоб роман розгромили. На пленумі Спілки письменників 19 вересня 1947 року секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович у своєму виступі півгодини присвятив романові Яновського.

– Это не "живая вода", а "мертвая". Много собак в книге, очень много!

До критики змусили приєднатися колег – Олеся Гончара і навіть Миколу Бажана, що був кращим другом Яновського. Вони потім каялися. Гончар згадував про це в своєму щоденнику, коли Яновського вже не було на світі. ­Бажан же попросив пробачення віч-на-віч, і отримав прощення. А в кінці життя писав: "Не зітер і не зітру цього зі своєї пам'яті, не скину цього тягаря".

Після того погрому Яновський лишився без засобів до ­існування. Пішли під ніж 20 тис. примірників ­роману, кіно­студія повернула сценарій, Літфонд не давав ­позичок, а видавництво "Радянський письменник" вимагало повернути 5 тис. крб гонорару. Юрій Іванович позичив і повернув 4 тис. Продавав речі, друкарську машинку, ­книжки з бібліотеки. Навіть письменницький "продоволь­чий ­ліміт" – 500 крб – йому скасували. Яновський написав листа Микиті Хрущову: "Я защищаю свое право на творческую работу. Критика в отношении меня ­вышла за ­пределы допустимых норм… Делят мою квартиру без ­моего ведома, обсуждают вопрос об уплотнении, переселении. Зачем это? Разве критика влечет за собою сокращение жилплощади? Помогите мне стать на ноги. Я еще не имею права перед народом и партией выходить в тираж".

Листа він так і не надіслав. Узявся переписувати "Живу воду"   нова назва "Мир". Але з редакції московського "­Нового мира" відповіли: "Нам відомо, що роман "Мир" є переробкою вашого попереднього твору, і вже цей факт змушує нас відмовитися його друкувати".

У квітні 1949 року опальний письменник раптом отримав Сталінську премію за цикл "Київські оповідання" – Сталін любив іноді робити подарунки своїм жертвам. Жити Юрієві Яновському лишалося недовго. Якось узимку 1954 року вони з дружиною пішли в гості до Михайла Романова, актора київської Російської драми, що жив біля театру, на Пушкінській, 19. Дорогою Юрієві Івановичу стало погано, але повертатися він не хотів. У гастрономі біля Опери взяли шампанське й рушили далі. У квартирі Романова викликали лікарів. Ті неправильно встановили діагноз – серце, хоча насправді ­прорвало виразку шлунка. Могла врятувати невідкладна операція, але до лікарні – тут-таки на Пушкінській, навпроти будинку Романова – Юрія Яновського перенесли запізно

×