"Я вперше бачив чоловіка з визначним урядовим становищем, що не вагався брати участь у нелегальних революційних організаціях, дуже щедро допомагаючи їм у той же час матеріяльно, – пише історик Ісаак Мазепа у спогадах, опублікованих у журналі "Дніпро" 1938 року. – Коли б не його передчасна смерть, він, напевно, відіграв би в нашій визвольній боротьбі немалу ролю. Завжди урівноважений і спокійний, пройнятий глибокою вірою в українську справу, навіть в колах своїх політичних противників користався загальною пошаною".

Він почав спілкуватися українською мовою тільки під час навчання в Харківському технологічному інституті. Студенти заснували українофільське товариство "Громада".

 

"Левко забігав до мене на помешкання і з першого ж разу був дуже здивований, коли побачив так багато українських книжок, – згадує бібліотекар харківської "Громади" Юрій Коллард. – Він не знав і ніколи не гадав, що є якась українська література. Я його поінформував про український рух, його напрямок, завдання. Все це страшенно зацікавило Левка Мацієвича і він став все частіше до мене заїздити й просити до себе. За літо він перечитав багацько українських книжок і став вже досить добре володіти українською мовою. Дуже часто уряджувався товариський чай, при якому розмови переходили на українські теми".

Мацієвич бере участь у театральному гуртку, яким керує Гнат Хоткевич. Ставлять п'єси українських авторів: "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Кайдашева сім'я". Коли до Харкова приїжджають професійні трупи Миколи Садовського, Марка Кропивницького чи Михайла Старицького, члени гуртка беруть участь у їхніх виставах на другорядних ролях.

"Громада" має дві комісії: одна діє легальними засобами, інша – підпільно. Мацієвич належить до другої. Друкують на саморобному станку листівки й поширюють Харковом та іншими містами.

"Ми, як діти України, як сини свого народу, є націоналами і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну", – йдеться в одній з листівок.

Навчання призупиняють через революційну напругу в країні. Мацієвич разом із товаришем Олександром Коваленком їде у севастопольський військовий порт. Отримує посаду на будівництві крейсера "Очаків". Після роботи відвідує місцевий "Народний дім". Там діє український гурток любителів драматичного мистецтва.

"Дізнавшись про день зборів того гуртка, ми з Мацієвичем пішли туди, – розповідає Коваленко. – Попали на збори, присвячені якійсь реорганізації гуртка. Зібрання закінчилося тим, що мене було обрано режисером, а Мацієвича – помічником. Ми запропонували зараз же обрати позаочно головою гуртка генерал-майора на пенсії Павла Лескевича. Знали його як дуже добру людину виразно ліберальних поглядів. До того ж, може внаслідок його українського походження, з щирою симпатією до тодішнього "українофільства".

 

Вистави в "Народному домі" мають успіх. Квитки номіналом 8 копійок перепродують перед початком дійства уп'ятеро дорожче. Аби запобігти спекуляціям, скасовують попередній продаж білетів. Після кількох вистав і ближчого знайомства з учасниками гуртка, інженери підбирають кандидатів для пропаганди українського визвольного руху. Серед однодумців поширюють свою літературу.

"У середині січня 1902 року до мене на квартиру завітав молоденький корабельний інженер, – згадує письменник Борис Лазаревський, служив тоді у Севастопольському військово-морському суді. – Зовсім дитяче і геть не військове його лице мене здивувало своєю невимушеною поставою і виразом блакитних очей, які випромінювали енергію. Він радше скидався на провінційного студента, ніж на офіцера. Чубчик світлого лляного волосся часто спадав на його широке, ніжне чоло".

Далі Лазаревський переповідає діалог.

– Левко Мацієвич, – коротко відрекомендувався гість.

– Чем могу быть полезен?

– Та ось, бачте, – Мацієвич несподівано почав розмову українською, – тут одна пані, я та ще деякі люде хочемо улаштувать у Севастополі вечір. Роковини Шевченка. Ну, так допоможіть нам.

– Як?

– А ви ж пишете?

– Пишу.

– Ну, так напишіть що-небудь своє про Шевченка та й прочитайте.

– Та я не вмію читать.

– Як це так не вмієте?

– А так, що писать – це одне діло, а читать, та ще з естради – зовсім друге. Та й що ж я буду читать? Та й чи дозволить начальство?

– Вже є дозвіл, – палко перебив гість. – Ви ж таки син відомого українського історика, і до вашої сім'ї Шевченко був таки прихильний, і у вас така чудова мова.

– Спробую.

– От і чудово!

Витрати на вечір бере "пані N" – родичка письменника Євгена Гребінки. Художник Микола Протопопов малює декорації. Робить білі хатки, тополі, кілька млинів. Розставляє героїв поем Шевченка: гайдамаків, сільських парубків, дівчат, кобзарів. Співає хор "Народного дому" – 35 осіб. З Харкова приїжджає Гнат Хоткевич із дружиною – грає на бандурі. Зібрані кошти перераховують на користь слухачок вищих жіночих курсів у Петербурзі.

 

Левко Мацієвич займається конструюванням суден і підводних човнів. Кілька проектів забирають на розгляд у столицю. Пізніше запрошують автора. Морський технічний комітет виділяє йому індивідуальну премію. Призначають на посади спостерігача за спорудженням підводних човнів на Балтійському суднобудівному і механічному заводах, а також помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету Російської імперії.

"Обертався Мацієвич у найвищих російських колах, – пише "громадівець" Володимир Кедровський. – На його здібності звернули увагу ще в академії. Як студента посилали в наукові подорожі за кордон. Однак блискуча кар'єра, яка розкривалася перед Мацієвичем, не змінила його ставлення до справи визволення українського народу. Під час одної зі своїх закордонних подорожей він таємно представив Революційну українську партію на з'їзді чеських соціял-демократів, а також брав участь, як український представник, у з'їзді організацій поневолених народів Росії".

Із Петербурга узгоджує з Михайлом Грушевським відкриття медичного відділу при Львівському університеті. Кошти на це дає професор Петербурзької військово-медичної академії Павло Пелехін. Продовжує їздити до Севастополя.

– В незалежній українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, – говорить під час гостини у голови "Громади" в Херсоні Андрія Грабенка. – Інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціяльно, змінюючи лише чужого, московського пана на свого, українського. А для зміни пана не варто будувати власну державу.

"Немає труднощів улаштувати на судні спеціального типу легку навісну палубу, на якій перебували б, злітали і сідали аероплани. Підйом аеропланів з палуби міг би бути здійснений також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат з потрібною швидкістю. Для гальмування аероплана під час посадки на палубу корабля варто використати особливу сітку, розставлену над частиною палуби", –

пише Лев Мацієвич 1908 року. Одним із перших у світі він розробляє проект авіаносця. За основу бере панцерник "Адмірал Лазарєв". Той має довжину 77 м і ширину 15 м. У трюмі передбачається обладнання ангара на 10 літаків. Піднімаються на вільну від надбудов палубу за допомогою двох ліфтів. Пости керування і димарі монтуються по бортах.

Через рік Мацієвич створює ще один проект – на 25 літаків

3000 рублів отримав Левко Мацієвич за перемогу в конкурсі проектів захисту бойових суден від торпед 1908 року. Це було 36 середніх зарплат офіцера царської армії або платня заводського робітника за 12 років. Мацієвич регулярно брав участь в інженерних конкурсах. Вже перший проект 1904 року плавучих загороджень для севастопольського порту – перемагає. Нагорода – 500 рублів. Наприкінці 1905-го пропонує два проекти протимінних загороджень. Загалом у конкурсі бере участь

12 пропозицій. Премії – по 300 рублів – отримують три. Дві з них – Лева Мацієвича

Напередодні загибелі літав із прем'єром Столипіним

– Я літаю на "Фарманi", вмію на "Соммерi". Після приїзду в Севастополь почну вчитися на "Блеріо". Вивчу ґрунтовно недоліки існуючих аеропланів, і займуся проектуванням власного, – говорить Лев Мацієвич під час тижня повітроплавання на Комендантському полі в Санкт-Петербурзі 21 вересня 1910 року.

Він саме закінчив п'ятимісячні курси пілотів Анрі Фармана у Парижі. На них відправили шістьох особ­ливо вправних російських військових. Мацієвич очолював групу. Побував на семи французьких аеродромах, вивчив устрій аеропланів і дирижаблів 13 типів. Окрім того, відвідав авіаційну виставку в Бельгії та аеродроми у Великій Британії.

"Навчання ведеться вкрай недбало, не дотримується черговість польотів, – пише у листі додому. – Летить той, хто наполегливіше вимагає або підкуповує "професорів". Внаслідок недбалого ставлення з боку шкільної адміністрації до учнів, вони по три-чотири місяці сидять без діла, поки навчаться літати".

Аероплани в поганому стані. Інструктори не переймаються за безпеку пілотів та не відкривають секретів управління літаками. Тому часто трапляються аварії. Газети про це не пишуть, бо отримують гроші від виробників літаків. Свій перший самостійний політ Мацієвич здійснює після 45 хвилин навчання з інструктором. По завершенні курсів отримує ліцензію пілота № 176. У Російській імперії стає льотчиком № 31.

У тижні повітроплавання беруть участь 11 авіаторів. "Капітан Мацієвич вражає своєю холоднокровністю під час польотів, – пише газета "Россия". – Мені довелося бачити його при відправленні в повітряне плавання одразу після спуску. Хоробрий капітан сідає у свій "Фарман" так само, як ми сідаємо до візника. А коли злізає після півгодинного польоту, то лице його не міняється. Непомітно на ньому жодного хвилювання, наче він злізає з брички після спокійної прогулянки".

Глядачі просяться політати. Серед пасажирів, які піднімаються у повітря з Мацієвичем – голова Державної думи Олександр Гучков і прем'єр-міністр Петро Столипін.

24 вересня о 18:00 постріли гармат оголошують про завершення польотів. У повітрі на висоті біля 400 м залишається лише Мацієвич на своєму "Фармані". Раптом лунає тріск і аероплан починає розвалюватися на шматки. Пілот падає на землю.

"Я пам'ятаю лише, що навколо мене верещали від жаху, – цитує очевидця журналіст Костянтин Абаражин. – Усі кинулися бігти – і до місця катастрофи, і геть з поля. Бігли тому, що далі стояти не було змоги – серце б не витримало і розірвалось. У полі видніється купка – апарат. Далі носилки. З непокритими головами рушила процесія з прахом героя".

Це була перша смерть пілота в Російській імперії. Серед публіки був інженер Гліб Котельников. Вражений, протягом року він розробив і запатентував перший ранцевий парашут. Також очевидцем трагедії став поет Олександр Блок. Він присвятив загиблому вірш "Авіатор". Згодом у магазинах з'явилася платівка з декламацією твору в супроводі скрипки:

Как ястреб, как орел, парил в выси так смело.

Бесстрашно рассекал он облаков туман.

За наш воздушный флот и за святое дело

погиб во цвете лет отважный капитан!

×