Картини Тетяни Яблонської вважали зразком соціалістичного реалізму

– Украина приехала, – говорять москвичі, коли 1949-го в Третьяковську галерею привозять картину "Хліб" киянки 32-річної Тетяни Яблонської. Сюжет для неї художниця побачила за рік до цього в колгоспі села Летава на Хмельниччині. Тоді вперше по Другій світовій війні добре вродила пшениця. Зерна були гори, селяни раділи.

Полотно "Хліб" – майже 4 м завширшки. Щойно його вішають у виставковому залі, Яблонська просить фарби та пензлі, береться перемальовувати. Бо працювала в невеликій аудиторії Київського художнього інституту. Тільки тепер змогла подивитися на роботу під прямим кутом, зрозуміла, що фігури селянок – непропорційні.

"Хліб" я писала з повною віддачею, із серцем, сповненим любові до цих жінок, до зерна, до сонця, – оповідає Яблонська у спогадах, написаних у 1970-х. Опублікували їх 2004-го, в журналі "Українське мистецтво". – Тоді я дійсно вірила в те, що імпресіонізм є шкідливим, що він тягне художника до поверхового фіксування вражень. Я навіть зовсім щиро написала відповідну статтю до московської газети "Советская культура". Мені й тепер соромно за неї, але тоді я була абсолютно переконаною в своїй правоті".

Картину називають зразком соціалістичного реалізму. 1950-го за неї Тетяні Яблонській вручають Сталінську премію. Через рік – ще одну.

– Їй не цікаві були звання та нагороди, – каже донька художниці Гаяне Атаян, 55 років. – Її приваблював процес творчості. Звання самі приходили, бо вона яскрава була, не можна було її не помітити.

 

Художниця живе з родиною у трикімнатній квартирі на столичному Печерську. Купує "Жигулі", які водить сама: возить полотна й етюдники на пленери.

Працює завжди на самоті. Щодня закривається в майстерні на Львівській площі на кілька годин. При цьому голосно співає. Сусідка думає, що це ввімкнене на повну гучність радіо. Особливо любить пісню на вірш Олексія Толстого:

Ты знаешь край, где все обильем дышит,

Где реки льются чище серебра,

Где ветерок степной ковыль колышет,

В вишневых рощах тонут хутора,

Среди садов деревья гнутся долу

И до земли висит их плод тяжелый?

Каже, що для неї цей край – Україна. Ще одна пісня, під яку часто плакала, на слова Антіна Шашкевича:

Там, де Ятрань круто в'ється,

З-під каменя б'є вода,

Там дівчина воду брала,

Чорнобрива, молода.

У 1960-х однією з перших у Києві починає носити брючні костюми. Телевізора вдома не тримає принципово. Займається йогою, коли ніхто в Україні ще про неї не чув. Щоб тримати себе в тонусі, від квартири на Печерську до майстерні – а це 4 км – ходить пішки. Якийсь час захоплюється сироїдінням. Уся родина збирає для неї кульбаби, Яблонська рослини вимочує, стебла кришить на салати. Періодично влаштовує голодування – 30 днів живе на самій воді.

– Яблонська знову голодна, буде прискіпуватися, всі помилки побачить, – говорять тоді її студенти. Викладає живопис у столичному Художньому інституті.

У 1960-х починається "відлига". Тетяна Яблонська розуміє, що вичерпала себе в малюванні радянської дійсності. Свої дотеперішні картини називає "дитячою тематикою". На одному зі з'їздів Спілки художників заявляє:

– Не треба нас так контролювати. Ми самі знаємо, що можна, а чого – не можна.

Її починають цькувати й залякувати в партійних кабінетах. Придирки іноді смішні: на картині "Життя триває" зобразила на призьбі біля глиняної хати старого діда й за метр від нього – молодицю з дитям на руках.

– Чому стара хата, у нас уже котеджі побудовані? – допитуються у ЦК компартії. – А чому дівчина в старому одязі? У нас дівчата крепдешини носять і десятирічки покінчали. Чому вони сумні й не спілкуються?

Мусить перемалювати полотно.

Під впливом робіт Яблонської поет Іван Драч пише серію балад. Одна з її улюблених:

В мого роду – сто доріг.

Сто століть у мого роду.

Вичовганий старий поріг

Старій бабі в нагороду.

Сива стежка в сто доріг

Розлітається од хати.

Сто вітрів мій вік запріг

Сиву хату розхитати.

Готують альбом: на одній сторінці розвороту картина, на іншій – балада. Та хтось "нагорі" вирішує, що в цьому виданні прихований "буржуазний націоналізм". Після друку весь наклад ріжуть на локшину.

"В одному із сіл на Житомирщині я побачила стару, врослу в землю хату, "часів Шевченка", – згадує Тетяна Яблонська. – Коло хати сиділа така ж стара й одинока її господиня. Вона радо погодилась показати її всередині. Я була приголомшена, коли побачила чисто вибілені стіни, прикрашені рушниками, яскравими квітами з фарбованої стружки. Все це – з тонким декоративним смаком. Хата сяяла молодістю, а в ній – одинока, почорніла бабця. Хата підіймала їй тонус, давала можливість жити. Інакше – смерть. Туга й смерть".

У 1960-х художниця захоплюється етнікою й роботами закарпатських і вірменських художників. А в 1970-х докоряє собі за плакатність, що надто зразково "вифарбовує" кольори. У той час їй допомагають картини французького імпресіоніста Каміля Піссаро. Яблонська починає писати так, щоб "фарба дихала і вібрації у ній пульсували".

"Якось влітку я поряд з донькою Олею писала в Седневі етюди й побачила колосальну різницю в підході до них, – розповідає. – У мене все виходило дуже швидко, спритно й порожньо. Якось ілюзорно-декоративно. Оля навпаки. Поверхня її полотна була наповнена напруженою вібрацією. Почалися муки, сльози, зневіра у своїх силах. І ось я стала раптом прозрівати. Почали виникати давно забуті відчуття живого, матеріального, красивого живопису, коли раптом фарба починає перетворюватись на дорогоцінну плоть, залишаючись все одно фарбою, що активно грає на полотні. Нема нічого кращого за це відчуття".

Після розпаду СРСР 1991 року соцреалістичне мистецтво зникає з музеїв. Усі твори відправляють у фонди. Якось у Київ приїхав банківський працівник з Японії – фанат картини Яблонської "Юність". Хотів помилуватися оригіналом у музеї. Не знайшов. Прийшов до художниці особисто – щоб поспілкуватися й обмінятися сувенірами.

1999-го Тетяна Яблонська переживає інсульт.

– За мене не треба боятися. Я трошки заглянула туди – там не страшно, – говорить після цього.

Їй паралізує праву частину тіла. Вчиться малювати лівою рукою. Працювати пензлем не може, тому освоює пастель. Творить по одному-два малюнки щодня.

– Намалює вранці чергову пастель, тоді їде візком у кімнату, – згадує Гаяне. – Ми на шпалерній стіні чіпляли голочками ці малюнки один біля одного. Дивиться довго: "Сними вот ту работу!" Бере й доробляє.

Останній малюнок Тетяна Яблонська створила 17 червня 2005 року вранці. А ввечері її не стало.

 

Була у шлюбі двічі по 11 років

1917, 24 лютого – Тетяна Яблонська народилася у Смоленську, Росія. Батьки – викладачі гімназії. Через 11 років вирішили підпільно виїхати в Польщу або Румунію, аби уникнути "червоного терору". Перша спроба втечі – через Одесу – не вдалася. Ще один прорив – через Кам'янець-­Подільський – теж провалився. Тетяна розказувала, що з батьками в лісі вночі чекала поводиря, а до них ніхто не прийшов. Зупинилися в Луганську.

1933 – вступила до Київського художнього технікуму. ­Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського державного художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського.

"Студенти зникали просто за "разговорчікі", – згадувала. – На кожному курсі була людина-"вуха". Викладач Абрам Черкаський зник, а потім "сплив" аж у Казахстані. Він там цілу художню школу ­започаткував. Бува, просто пожартуєш, а потім лежиш і думаєш перед сном, чи чогось ти не сказав. Усі боялися нічних звуків, нічних стуків у двері".

1939 – вийшла заміж за художника Сергія Отрощенка. Шлюб тривав 11 років. 1941-го народилася донька Олена, 1947-го – Ольга.

– Про маму казали, що вона – найінтересніша жінка Києва, – розповідає наймолодша донька Гаяне Атаян. – Мала купу залицяльників. Багато навіть таємних, про яких і не знала. Була дуже харизматична – ­багато вогню тримала в собі. Мама ніколи не розказувала про увагу чоловіків як про щастя і щось найцінніше. Більше цінувала спільно пережиті емоції, ніж саму людину. Що далі, то скептичніше ставилась до людей.

На одному з повоєнних фото Тетяна Яблонська в модельній сукні й капелюшку-таблетці тримає білу троянду. Цей стиль їй придумав чоловік – Отрощенко намагався прикрасити дружину, купував їй капелюшки й сукні. А вона навіть у художній інститут, де викладала, могла прийти в замащених фарбою штанях. Зі студентських років мала принцип: "Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить".

1951–1958 – депутат Верховної Ради Української РСР. "Головне було – не проґавити, коли піднімати руку при голосуванні", – згадувала. А ще оповідала, як під час перерв разом з іншими жінками-обраницями бігала в буфет купити мандаринів – у магазинах їх не було.

1953 – друге заміжжя – з на п'ять років молодшим вірменським художником Арменом Атаяном. Познайомилися, коли Яблонська очолювала екзаменаційну комісію Єреванського художньо-театрального інституту. Прожила в шлюбі 11 років. 1959-го народилася Гаяне, яка стала художницею.

– Мама не віддавала мене в художню школу, бо боялася марихуани, – згадує. – Була сувора, іноді – безжалісна, але справедлива. Коли мені було років 12, поставила переді мною гіпсову голову Нефертіті: "Так намалюй, щоб вона аж дзвеніла". За вікном – літо, пахуче повітря, дівчатка в резинки стрибають, а я малюю. А взимку якось поставила мені на фоні темної тканини дерев'яну діжку й ложки. Три місяці я над ними билася – мама весь час знаходила недоліки.

17 червня 2005 – померла в Києві. Похована на столичному Байковому цвинтарі. Її іменем названа вулиця в Солом'янському районі міста.

Картини Яблонської зберігаються в Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, на острові Тайвань.

 1917, 24 лютого – Тетяна Яблонська народилася у Смоленську, Росія. Батьки – викладачі гімназії. Через 11 років вирішили підпільно виїхати в Польщу або Румунію, аби уникнути "червоного терору". Перша спроба втечі – через Одесу – не вдалася. Ще один прорив – через Кам'янець-­Подільський – теж провалився. Тетяна розказувала, що з батьками в лісі вночі чекала поводиря, а до них ніхто не прийшов. Зупинилися в Луганську.

1933 – вступила до Київського художнього технікуму. ­Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського державного художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського.

"Студенти зникали просто за "разговорчікі", – згадувала. – На кожному курсі була людина-"вуха". Викладач Абрам Черкаський зник, а потім "сплив" аж у Казахстані. Він там цілу художню школу ­започаткував. Бува, просто пожартуєш, а потім лежиш і думаєш перед сном, чи чогось ти не сказав. Усі боялися нічних звуків, нічних стуків у двері".

1939 – вийшла заміж за художника Сергія Отрощенка. Шлюб тривав 11 років. 1941-го народилася донька Олена, 1947-го – Ольга.

– Про маму казали, що вона – найінтересніша жінка Києва, – розповідає наймолодша донька Гаяне Атаян. – Мала купу залицяльників. Багато навіть таємних, про яких і не знала. Була дуже харизматична – ­багато вогню тримала в собі. Мама ніколи не розказувала про увагу чоловіків як про щастя і щось найцінніше. Більше цінувала спільно пережиті емоції, ніж саму людину. Що далі, то скептичніше ставилась до людей.

На одному з повоєнних фото Тетяна Яблонська в модельній сукні й капелюшку-таблетці тримає білу троянду. Цей стиль їй придумав чоловік – Отрощенко намагався прикрасити дружину, купував їй капелюшки й сукні. А вона навіть у художній інститут, де викладала, могла прийти в замащених фарбою штанях. Зі студентських років мала принцип: "Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить".

1951–1958 – депутат Верховної Ради Української РСР. "Головне було – не проґавити, коли піднімати руку при голосуванні", – згадувала. А ще оповідала, як під час перерв разом з іншими жінками-обраницями бігала в буфет купити мандаринів – у магазинах їх не було.

1953 – друге заміжжя – з на п'ять років молодшим вірменським художником Арменом Атаяном. Познайомилися, коли Яблонська очолювала екзаменаційну комісію Єреванського художньо-театрального інституту. Прожила в шлюбі 11 років. 1959-го народилася Гаяне, яка стала художницею.

– Мама не віддавала мене в художню школу, бо боялася марихуани, – згадує. – Була сувора, іноді – безжалісна, але справедлива. Коли мені було років 12, поставила переді мною гіпсову голову Нефертіті: "Так намалюй, щоб вона аж дзвеніла". За вікном – літо, пахуче повітря, дівчатка в резинки стрибають, а я малюю. А взимку якось поставила мені на фоні темної тканини дерев'яну діжку й ложки. Три місяці я над ними билася – мама весь час знаходила недоліки.

17 червня 2005 – померла в Києві. Похована на столичному Байковому цвинтарі. Її іменем названа вулиця в Солом'янському районі міста.

Картини Яблонської зберігаються в Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, на острові Тайвань.1917, 24 лютого – Тетяна Яблонська народилася у Смоленську, Росія. Батьки – викладачі гімназії. Через 11 років вирішили підпільно виїхати в Польщу або Румунію, аби уникнути "червоного терору". Перша спроба втечі – через Одесу – не вдалася. Ще один прорив – через Кам'янець-­Подільський – теж провалився. Тетяна розказувала, що з батьками в лісі вночі чекала поводиря, а до них ніхто не прийшов. Зупинилися в Луганську.

1933 – вступила до Київського художнього технікуму. ­Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського державного художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського.

"Студенти зникали просто за "разговорчікі", – згадувала. – На кожному курсі була людина-"вуха". Викладач Абрам Черкаський зник, а потім "сплив" аж у Казахстані. Він там цілу художню школу ­започаткував. Бува, просто пожартуєш, а потім лежиш і думаєш перед сном, чи чогось ти не сказав. Усі боялися нічних звуків, нічних стуків у двері".

1939 – вийшла заміж за художника Сергія Отрощенка. Шлюб тривав 11 років. 1941-го народилася донька Олена, 1947-го – Ольга.

– Про маму казали, що вона – найінтересніша жінка Києва, – розповідає наймолодша донька Гаяне Атаян. – Мала купу залицяльників. Багато навіть таємних, про яких і не знала. Була дуже харизматична – ­багато вогню тримала в собі. Мама ніколи не розказувала про увагу чоловіків як про щастя і щось найцінніше. Більше цінувала спільно пережиті емоції, ніж саму людину. Що далі, то скептичніше ставилась до людей.

На одному з повоєнних фото Тетяна Яблонська в модельній сукні й капелюшку-таблетці тримає білу троянду. Цей стиль їй придумав чоловік – Отрощенко намагався прикрасити дружину, купував їй капелюшки й сукні. А вона навіть у художній інститут, де викладала, могла прийти в замащених фарбою штанях. Зі студентських років мала принцип: "Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить".

1951–1958 – депутат Верховної Ради Української РСР. "Головне було – не проґавити, коли піднімати руку при голосуванні", – згадувала. А ще оповідала, як під час перерв разом з іншими жінками-обраницями бігала в буфет купити мандаринів – у магазинах їх не було.

1953 – друге заміжжя – з на п'ять років молодшим вірменським художником Арменом Атаяном. Познайомилися, коли Яблонська очолювала екзаменаційну комісію Єреванського художньо-театрального інституту. Прожила в шлюбі 11 років. 1959-го народилася Гаяне, яка стала художницею.

– Мама не віддавала мене в художню школу, бо боялася марихуани, – згадує. – Була сувора, іноді – безжалісна, але справедлива. Коли мені було років 12, поставила переді мною гіпсову голову Нефертіті: "Так намалюй, щоб вона аж дзвеніла". За вікном – літо, пахуче повітря, дівчатка в резинки стрибають, а я малюю. А взимку якось поставила мені на фоні темної тканини дерев'яну діжку й ложки. Три місяці я над ними билася – мама весь час знаходила недоліки.

17 червня 2005 – померла в Києві. Похована на столичному Байковому цвинтарі. Її іменем названа вулиця в Солом'янському районі міста.

Картини Яблонської зберігаються в Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, на острові Тайвань.

×