500 студентів заявили: не буде нормального навчального дня, доки не визнаєте Голодомор геноцидом

Під час гастролей радянського хору у Великій Британії українці приковували себе до крісел наручниками

27 липня 1976 року. У канадському Монреалі проходить півфінальний матч футбольного турніру Олімпійських ігор. Зустрічаються команди Німецької Демократичної Республіки та Радянського Союзу. Більшість футболістів команди СРСР – представники київського "Динамо". На трибунах – понад 50 тис. глядачів.

У другому таймі на газон вибігає молодий чоловік у вишиванці, тримає синьо-жовтий прапор. Вигукує "Слава Україні!" Коли опиняється в центрі поля, починає танцювати гопака. Глядачі аплодують. Матч доводиться зупинити. Троє поліцаїв забирають чоловіка геть.

"Перше і найголовніше наше завдання: мобілізувати всі сили і зосереджувати всі засоби українського суспільства у вільному світі на допомогу визвольній боротьбі української нації, – йдеться у постанові ІІ з'їзду Світового українського визвольного фронту, що відбувся за три роки до цього в Торонто. Ця організація об'єднує близько 100 тис. українців, що живуть за межами СРСР – у США, Канаді, Аргентині, Австралії, Великій Британії. – У вільному світі, в усіх країнах нашого поселення, мусимо розгорнути всебічні масові акції на захист арештованих і засуджених борців за волю і права української нації, їхніх переслідуваних родин і всіх українських патріотів, розгорнути якнайширшу міжнародну акцію і мобілізувати світову опінію – усіх волелюбних людей, у тому числі й державних діячів і представників різних ділянок життя проти тиранії, насильницької русифікації, безпощадного економічного визиску поневолених націй, переслідування українських Церков і релігії, людино- і народовбивства та рішуче домагатися здійснення прав України та інших поневолених у СРСР народів на їхнє вільне, суверенне, державне життя".

 

На той час виростає перше покоління українців, що народилися в еміграції. На батьківщині їхніх батьків активізуються репресії проти дисидентів.

– Росли з усвідомленням: ми – нормальні, а решта європейців – ні, – розповідає Віра Гайдамаха, яка виростала в Бельгії та Німеччині. – До певного моменту вистачало пісень на зразок "Садок вишневий коло хати". Але з часом бачили – наші ровесники фламандці, німці мають свою поп-сцену, поп-музику. А в нас цього всього нема. Потім з'явився Володимир Івасюк, почали надходити вірші дисидентів. Тепер ми чули думки з автентичного краю. На зимових таборах декламували ці тексти, робили за їхніми мотивами постановки, влаштовували дискусії.

Член Товариства української студіюючої молоді Борис Потапенко згадує причини свого відрахування з університету в Детройті:

– Я записався на курс новітньої совєтської історії в професора Шапіро. Коли дійшли до 1930 років, він дуже злегковажив темою Голодомору. Я звернув на це увагу – не можна так легко перейти цей жахливий період. Попросив виділити мені півлекції, щоб я представив українську сторону з цього питання. Професор відмовив. Тоді ми забарикадували кімнату. 500 студентів заявили: не буде нормального навчального дня, доки не визнаєте Голодомор геноцидом. Мене викинули з університету. Аби поновитися, мусив іти до суду.

– Щонайменше двічі-тричі на рік ми влаштовували протестні акції, – говорить Євгенія Кузьмович-Блага з Нью-Йорка. – Робили то чи під совєтською амбасадою, чи під Об'єднаними Націями.

– Декого арештовували по кілька разів, – додає Микола Грицковян із Філадельфії. – Товариство українських політ­в'язнів часом піджартовувало, що скоро ми зможемо стати їхніми членами.

1971-го у Великій Британії гастролює хор Червоної армії. Перед концертними залами українська молодь роздає глядачам антирадянські листівки. Їх залишають у найближчих кафе і ресторанах, розпихають по поштових скриньках, чіпляють до припаркованих автомобілів. Деякі виступи ледь не зривають – вибігають на сцену. Кілька чоловіків приковують себе наручниками до крісел – щоб їх не могла вивести поліція. Повідомлення про це публікують найвпливовіші британські газети – Times і Daily Telegraph.

– Якось у Чикаго із Совєтського Союзу приїхав цирк – ведмеді, інші звірі, – розповідає Ярослав Верещак. – Ми проводили демонстрацію надворі, а восьмеро чоловік закупили білети досередини, ніби звичайна публіка. Десь через 15–20 хвилин після початку програми ми почали кричати, що в театрі є бомба. Люди стали втікати. То було прекрасно.

 

Чи не наймасовішими були акції з нагоди гастролей у США російського поета Євгена Євтушенка.

– Він захищав Совєтський Союз і заперечував арешти в Україні, – пояснює Ігор Длябога з Нью-Йорка. – Під час зустрічі в Детройті студенти добилися до сцени і звалили Євтушенка з ніг. Опісля він у Нью-Йорку виступав на телевізії і по університетах. Ми приїжджали на ті місця, бунтували, підкидали бомби-смердючки. Робили все, щоб принести йому ганьбу.

– Влада дозволяла акції за умови, що ми не будемо нічого кричати, скандувати, співати, – описує якусь із демонстрацій Нуся Керда-Вох із Балтимора. – Ми йшли довгою парадою. Біля совєтського посольства кінна поліція стояла з обох боків вулиці. Дорослі мовчали, але ж ми – діти, мусили зробити якісь збитки. Хлопці приготовили пляшки з червоною фарбою і жовтком яєць. Коли вони кинули їх у бік посольства, поліція зупинила ходу й почала шукати, хто то кидав. Але ніхто не признався. "Ніхто нічого не бачив".

– Закидували червоною фарбою совєтську місію або випускали смердючки в Carnegie Hall, коли Союз висилав туди своїх емісарів, – згадує Аскольд Лозинський із Нью-Йорка. – До закінчення університету я вже мав чотири арешти. Вчився на юридичному факультеті. Усі знайомі говорили, якщо й складу випускні іспити, то мене ніхто не допустить до адвокатської практики. Бо, крім власне екзаменів, треба було проходити "іспит характеру". Я не зважав на ці розмови. Арешти ж не за якесь хуліганство, а за антирадянську діяльність. "Іспит характеру" в мене приймав єврей – а євреї тоді мали великі проблеми в Совєтському Союзі. Коли я розповів про свої "справи", він захоплено відповів: "Блискуче! Ви молодець!"

Повідомлення про такі заворушення публікувала американська преса. Газета Daily News описує пікет із нагоди візиту до Сполучених Штатів радянського міністра Андрія Громико у вересні 1977 року: "Український "парад свободи" закінчився кривавою конфронтацією. Націоналісти намагалися атакувати радянську місію. Демонстранти вигукували гасла, кидали в поліцейських пляшки та посудини з червоною фарбою. Під час сутички поранено шість копів".

А ось уривок із репортажу New York Times про акцію протесту наступного року: "Протягом демонстрації заарештовано трьох осіб, стільки ж поранено – зокрема одного арештованого та одного поліцейського. Деякі підлітки бомбардували офіцерів яйцями, камінням і петардами. Поліція попередила власників крамниць у тій околиці, що натовп може налічувати до 8 тисяч демонстрантів і їхніх прихильників".

Влітку 1972 року Спілка української молоді проводить "світовий зліт" у Мюнхені. Тут саме тривають Олімпійські ігри. В місті багато туристів з усього світу. Тож є нагода заявити про себе. З тих пір подібні збори відбуваються кожні два роки – під час зимових і літніх ігор. Українці влаштовують демонстрації з синьо-­жовтими прапорами і транспарантами.

Одна з таких акцій відбулася під час матчу НДР – СРСР у Монреалі. Через два тижні діаспорна газета "Свобода" повідомила ім'я порушника – Данило Мигаль, 20 років, член СУМ з міста Тандер-Бей, провінція Онтаріо.

"Між глядачами були понад 150 молодих українців, які вивісили український прапор та стояли в сорочинах з виписаним на них поодинокими літерами гаслом "Свобода Україні", – пише видання. – Данила Мигаля затримали приблизно на одну годину й потім звільнили без кари. Один поліцай, вбраний по-цивільному, пробував переконати його по-українськи, що його протест українцям нічого не допоможе, та загрожував йому вивозом у Совєтський Союз. Мигаль пояснив, що хотів своїм вчинком драматизувати долю українського народу, а також хотів підтримати українських футболістів".

 

"З'їхалися представники української діаспори з різних країн. Вони нарядили в національні костюми хлопчика з дівчинкою. Після концерту ті виносять на сцену величезний жовто-блакитний букет. Зал гримить: "Слава Україні!" Дітки стоять, чекають. Верьовка не знає, що робити. Вдає, що не помічає букета. А сам чекає відмашки представника ЦК. Бігає між хористами: "Що робити? Брати? Не брати?" І тут партійний бос говорить: "Беріть". Верьовка перепитує: "Точно?" – "Точно". Зітхнули з полегшенням", –

згадував гастролі хору Григорія Верьовки в Брюсселі 1958 року його майбутній керівник Анатолій Авдієвський

– Якщо Пуерто-Рико, що є під протекторатом Америки, виступає на Олімпійських іграх під власним прапором, то чому Україна, яка має 52 мільйони населення, та всі решта поневолених націй не можуть це робити?

– Поневолені нації? Чи ти можеш їх назвати?

– Так. Україна, Білорусія, Естонія, Латвія, Литва, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан і так дальше.

– Ого-ого! І ти хочеш це все відібрати у нас? Що ти нам лишиш?

– Ми вам лишимо Москву!

– Цілий світ визнає Радянський Союз, тільки один хлопець у Баффало каже, що то є імперія. Напевно, ми повинні тебе слухати.

– Ви повинні слухати, бо то є правда і в ближчому майбутньому ваша імперія розпадеться.

– Ти є чоловік із минулого століття – твій час уже пройшов.

– Ні, навпаки – ваш час уже минув. Ваша імперія розпадається.

Переказує діалог із міністром закордонних справ СРСР Едуардом Шеварднадзе під час його відвідин США Еміль Бандрівський, член Товариства української студіюючої молоді з Баффало. Розмова відбулася 1987-го чи 1988 року. 1991-го Радянський Союз зник

×