Київський міський голова Іполит Миколайович Дьяков 1 квітня 1907 року, як завжди, вранці сів пити каву. Розгорнув свіже число міської газети "Последние новости". Проглянув політичні новини, кримінальну хроніку, закордонні повідомлення. Перегорнув останню шпальту, де зазвичай подавали рекламу, і зблід. Великими літерами було надруковано: "Вчера со страшным грохотом рухнула колокольня Андреевской церкви! Обломками кирпича завалило всю улицу. Спешите видеть!"

Градоначальник, забувши про каву, звелів негайно повідомити про трагедію лікарів з "Товариства швидкої допомоги в Києві". Наказав, щоб  якнайшвидше їхали на Андріївський узвіз й почали рятувати постраждалих. Спеціального кур'єра відіслав на Печерськ до канцелярії генерал-губернатора з повідомленням про те, що сталося. Тим часом Дьяков зібрав у себе провідних чиновників Київської міської управи і сповістив про обвалення дзвіниці Андріївської церкви. Наказав відкласти всі справи й вирушити разом із ним на місце трагедії. Їхати звелів усім, бо розміри лиха ще невідомі - хтозна, які саме екстрені розпорядження доведеться виконувати.

Дьяков зібрав у себе провідних чиновників Київської міської управи й оповістив про обвалення дзвіниці Андріївської церкви

Ціла колона кінних чиновницьких екіпажів потягнулася від Міської думи, розташованої на нинішньому майдані Незалежності, до Андріївської церкви. Здалеку було видно, що там зібрався величезний натовп людей. Коли побачили заклопотаних "батьків міста", здійнявся регіт. Дьяков здивувався, та часу обурюватися такою недоречною поведінкою городян не мав - треба ж якнайшвидше побачити розміри катастрофи.

Міський голова переконався, що від дзвіниці справді не залишилося нічого. Але де ж уламки цегли, якими має бути завалений увесь узвіз? Де пошкоджені будинки? Взагалі - де бодай якісь сліди трагедії?

- Ипполит Николаевич, - схвильовано прошепотів Дьякову один із чиновників, - говорят, Андреевская церковь никогда не имела колокольни.

- Кто говорит? - насупився міський голова.

- Люди, которые тут собрались. Газетчики разыграли весь город - оказывается, сегодня какой-то "день апрельских дураков".

- Ах, дураков? - закипів градоначальник. - Я им покажу, кто из нас дурак!

І подав до суду на газету. Мовляв, поширила брехливу інформацію, ввела в оману тисячі людей. Звісно, головної причини у позові не згадав - що мер став загальним посміховиськом, бо не знав, що зведена у XVIII ст. Андріївська церква ніколи не мала дзвіниці.

Усі пояснення редактора Володимира Семеновського про давно поширені в Європі першоквітневі жарти успіху не мали. Бо в той час у Києві ще мало хто знав про витівки 1 квітня. Суд зобов'язав газету заплатити штраф у розмірі 300 рублів. Для прикладу: добротне чоловіче пальто тоді коштувало 12 рублів. Тобто за суму штрафу можна було вдягнути всіх працівників газети. Редакція таких грошей не мала. Тож видання змушені були закрити, а редактор пішов за ґрати на два місяці.

×