Розвідник Олександр Бабченко потрапив під мінометний обстріл під час бою в Луганській області. Був важко поранений, пережив клінічну смерть. У нього мінно-вибухова травма, осколкові вогнепальні поранення ніг і грудної клітки. Ампутована ліва нога. Родині розвідника потрібно зібрати близько 300 тисяч гривень для поїздки в Німеччину та оплати сучасного протеза. Пише "Фокус".
Олександр з Сум. Працював інженером у місцевому відділенні "Укртелекому". Недавно закінчив Харківський університет радіоелектроніки, але диплом забрати не встиг - призвали в АТО. Поранення отримав у бою під містом Щастя. Зараз перебуває у київському військовому шпиталі.
"Я отримав повістку під час першої хвилі мобілізації. У військкоматі сказали чекати дзвінка. Подзвонили тільки під час третьої хвилі. Не було думок "мене загребли".Сім'я прийняла моє рішення не відразу. Якщо відбуваються глобальні зміни в житті, людина завжди пручається. Свідомо чи ні. Я їм пояснив, що так потрібно, і вони погодилися, - розповідає Олександр. -
Я потрапив до розвідувальної роти, в 92-ту окрему механізовану бригаду. Нас навчали в Харківській області. Готували серйозно: за місяць я дізнався більше, ніж за два роки строкової служби. Але головне - за цей час ми стали єдиним організмом. На війні дуже важливо, щоб один одного розуміли з півслова. Аж до того, що якщо в темряві хтось кашляв, я міг на слух сказати, хто це.
Після закінчення навчання у кожного запитали, чи впевнені вони у тому, що хочуть їхати в зону АТО. Ніхто не відмовився.
Потрапив в Луганську область, в селище Щастя. Воювати всім важко: страшно бачити смерть. І тим, хто сильніший, і тим, хто слабший. Якщо людина каже, що у нього немає страху, я думаю, він сам його не усвідомлює.
Я був розвідником. Якось мені потрібно було вивести хлопців з поля бою. Вони йшли за мною. Ми потрапили під мінометний обстріл. У п'яти метрах від мене вибухнула міна, весь удар припав на мене, але їх теж зачепило. Я відчув удар в груди і ноги. Чую, мені кричать: "Біжи!" А як бігти, якщо ноги відбиті? Я відповз в посадку на ліктях.
Мене витягли наші хлопці. Мінометний обстріл тривав, але вони повернулися за мною. Я цього не забуду. У момент небезпеки люди справжні, всі маски спадають. Видно, хто є хто.Спочатку не відчував нічого, потім стала сильно боліти голова. Останнє, що я пам'ятаю - мене затягнули в БТР. Отямився в реанімації, в Харківській лікарні. Дізнався, що мені ампутували ногу, і в мене була клінічна смерть. Потім мене відправили до київського військового госпіталю.
Я завжди був невисокої думки про медиків. Звертався тільки в крайніх випадках. Думав, без грошей вони нічого не робитимуть. Але тут все не так. Персонал уважний. Лікар завжди приділить увагу, пояснить, що і як.
До мене часто приїжджають родичі та знайомі. Кажуть, я зовсім не змінився. Частково, це правда. Я залишився оптимістом. Але мої життєві пріоритети зовсім інші. Там, в АТО, головними були стосунки між людьми. Якщо у мене була остання банка тушонки, я, не замислюючись, ділився з товаришами по службі. Тепер для мене люди - найголовніше.
Я дзвоню хлопцям кожен день. Коли вони можуть спілкуватися по телефону, ми розмовляємо. Зараз під Щастям немає боїв, але іноді бувають перестрілки. Вони мене підтримують, жартують. Кажуть: "Повертайся, тут ще роботи багато". Я б повернувся, якби не ампутована нога".
Реквізити для допомоги:
ПриватБанк
Номер карти 5168 7572 7230 9230
Одержувач - Бабченко (Куценко) Анна Володимирівна (дружина).
3 
1262
Коментарі