пʼятниця, 14 вересня 2012 15:00

Перевірене історією

Щороку на 24 серпня журналісти просять мене розказати про "стан нації". Це стало вже для мене чимось на зразок професійного обов'язку. І, як часто буває, обов'язком досить нудним. Бо з року в рік журналісти мені ставлять не ті запитання, на які справді ­хотілося б відповісти – про мову, Бандеру й перспективи європейської інтеграції.

Цього року мені повезло – не так із журналістом, як із кимось, хто ховається під ніком Кельтич. Під моїм інтерв'ю він лишив коментар: "Скільки прочитав матеріалів, жодного разу не побачив, щоб він щось пропонував конкретного… Ти, матолку, запропонуй нарешті щось мудре, як ти такий "великий" фільозуф, а не вий на місяць, ліберасте зацофаний!"

Виклик приймаю. Сформулюю його у вигляді задачки. Отже, маємо:

1) Молоду національну державу, поділену мовно, релігійно, політично, а дехто каже – ще й цивілізаційно.

2) Країну, багату на ресурси, але з невисокими стандартами життя – багату країну бідних людей.

Треба: знайти вихід.

Почну з того, де цього виходу не треба шукати.

Ми маємо молоду національну державу, поділену мовно, релігійно, політично, а дехто каже – ще й цивілізаційно. Країну, багату на ресурси, але з невисокими стандартами життя – багату країну бідних людей

Його не треба, на мою думку, шукати в національному будівництві. Бо, по-перше, є багато держав, що перебувають у подібній ситуації, що й Україна. Однак вони спокійно собі існують, навіть входять у Велику сімку, як Італія, стали новими "економічними тиграми", як Індія чи – о іронія! – центром об'єднаної Європи, як Бельгія.

А, по-друге, Україна ось уже 20 років колеться, але таки не розколюється. Давайте приймемо це як факт, і шукаймо розв'язки в тій конфігурації, що вже є, а не шляхом відлучення від України Галичини чи Донбасу.

Не думаю, що вихід треба шукати в наявності природних ресурсів чи технологій, що стали би джерелом нового національного багатства. Бо кожне багатство – старе чи нове, природне чи винайдене – у нас розбирають ті, хто при владі. А решта – переважна більшість – усе одно залишаються бідними.

Тобто, як пише Таня Малярчук, "у нас ж..а не об'єктивна, а ­суб'єктивна".

Тому вихід є деінде. Його не треба відкривати, як Америку. Він існує не від учора і перевірений історією: треба зробити так, щоб кожен громадянин, хто хоче відкрити свій бізнес, міг зробити це за півдня – а краще, за півгодини. Без дозволів чи перевірок санепідемстанції, пожежної чи податкової.

Це є перша умова. Але не єдина. Добрий господар теж, перед тим як зарізати свиню чи гуску, добре її годує. Тому не вистачає, щоб влада давала розвивати твій бізнес, – вона має ще гарантувати, що тебе наприкінці не заріжуть. Треба, щоб власність була недоторканою. За влади Кучми й Медведчука від бізнесу вирізали не лише "жир" – податковий ніж вишкрібував бізнесменів під самий хребет. За Януковича, як розповідають мені окремі підприємці, дозволів і втручання стало менше. Чи так є насправді, не знаю. Припускаю, що інші бізнесмени мають іншу думку. Але справа не в тому. ­Навіть якщо Янукович виконує першу умову, він провалює другу: за нього забирають усе, що погано лежить. Чи, правильніше, усе, що лежить ­добре: якщо маєш добрий бізнес або йде на покращання, до тебе приходять і кажуть "поділитися". Тому цей режим не має ­майбутнього.

Вихід полягає у приході до влади людей, готових гарантувати виконання обидвох умов. Історія показує, що переважно це є група вмотивованих прагматиків, яких мало або зовсім не цікавить ідеологія. І які навіть готові на політичне самовбивство, бо після ­їхніх реформ їх навряд чи оберуть удруге. Або ж вони вдаються до авторита­ризму – як теперішній Китай, але не забувають при ­цьому нарощувати суспільне багатство. Їх не любитимуть за їхнього ­життя, але прославлятимуть після їхньої смерті.

Проблема з Україною полягає в тому, що ми досі не вирішили проб­леми першого порядку – як забезпечити так званий стабільний розвиток. Він один. І один тільки є джерелом суспільного багатства.

Не кажу, що після цього в нас зникнуть усі проблеми. Ні, більшість із них лишаться. Але вони є другорядні, порівняно з першою, та й розв'язувати їх легше у суспільстві багатшому. Бо суспільне багатство

згладжує гостроту конфліктів, а на голодний шлунок тяжче думається.

Тому для початку ми маємо почати ставити собі інші запитання. Чого чекаю з року в рік від журналістів – та й не лише від них – і маю надію, що колись дочекаюся

Зараз ви читаєте новину «Перевірене історією». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

34

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі