—?Оп'ять двадцать п'ять! Ви чули? — запитує зранку стривожена сусідка.

Звісно, що чули. Уночі прокинувся весь будинок. Спочатку тишу пронизало чоловіче "Ах ти ж, стерво!". По тому гучно грюкнули двері — спершу поверхом нижче, потім — у під'їзді.

Крізь сон розумію, що Василь із Наталкою знову зійшлися. Та щастя було нетривким.

Під ранок усі прокинулися вдруге — хтось гамселив ногами у двері. А потім жіночий голос верещав: "Іди, звідки прийшов, скотино!". "Скотина" не слухав — гнув триповерхові й вперто рвався додому. Усе припинилося під ранок, хтось із них здався.

Нащо вона здалася, така дурнувата?

На моїй пам'яті це вчетверте. Вони сваряться, ділять дітей, посуд і меблі, а потім сходяться й зносять майно докупи.

—?Ну всьо, це вже останній раз, — стискає кулаки Василь. Під під'їздом на лаві курить позичену кимось цигарку. Чоловіча частина будинку обступила його, підтримує, киваючи. Погоджуються, що стерва, знають, що невірна. І взагалі, нащо вона здалася, така дурнувата?

Жінки традиційно на боці Наталки. Запрошують до себе на кухню, поять чаєм. Радять нарешті повкручувати йому гайки, телефонують, аби викликати дільничного.

—?Знову нас врекли, — плаче Наталка. Мастить синця під оком позиченим кремом.

За кілька годин молоденький інспектор цідить крізь зуби:

—?Більше не прийду, і не дзвоніть. Ваша солодка парочка знову не відчиняє. У мене дєл хватає і без вас.

На ранок Наталка з Василем виходять із під'їзду під ручку. Обмінюються цьомками. З тими, хто радив їм розлучитися, демонстративно не вітаються. Бояться, щоб не врекли.

×