Мій дід стріляв у німців. Сидів на сусідській груші й пуляв у них із рогатки вишневими кісточками. Німці викрили снайпера і почали стріляти у відповідь. Месник гепнувся з груші й утікав, аж блищали п"яти. Його до ночі шукали, але, на щастя, не знайшли.

Потім німці помстилися дідові — забрали в остарбайтери на коксохімічну промисловість у місто Буґлін. Дід тяжко працював, голодував, перебивався ерзац-хлібом із тирси, човгав у дерев"яних черевиках і до крові стирав ноги. Але зумів порозумітися з французами, що працювали поруч за колючим дротом. Під загрозою розстрілу вимінював у них хліб на мило. Їжу потайки проносив у барак і ділив між усіма. А потім табір бомбили союзники й дід якось утік із того пекла. Утікав босоніж, черевики залишив німцям. Він ніколи не брав чужого.

Щоб заплутати сліди, попрямував на захід. У полі почув знайому мову — то двійко поляків обробляли землю якогось бюргера. Дід сказав, що він їхній земляк із-під Любліна й попросився на роботу. Недовірливий бюргер покликав поліцію. Діда товкли двійко червонопиких німецьких поліцаїв, а він усе — "прошу пана" та "прошу пана". У поліському селі, звідкіля мій дід, усі знали польську.

Коли радянські війська звільнили Польщу, працівникам дали розрахунок. Дід вирішив повертатися додому. Дорогою йому казали, що то погана затія. Але йому хотілося на Волинь.

Що дід не шпіон, зрозуміли за кілька тижнів

Діда зняли з товарняка на кордоні й повезли до в"язниці в Ковелі. Енкавеесники били його щедро, по-нашому, рук не шкодували. Що дід не шпіон, зрозуміли за кілька тижнів. Відпускали за умови, що піде працювати в пекарню. Дід ніколи не випікав хліба, але швидко навчився. Не мав іншого виходу.

Дід більше мовчав, аніж говорив. Онукам навіть словом не обмовився ні про німецьке рабство, ні про радянські мордування. З охотою оповідав тільки про стару сусідську грушу. Бо дід тоді поцілив, а німці — ні.

×