У стрічці друзів у блозі щороку десь о цій порі починають згадувати Майдан-2004. Відновлюють хронологію подій, вивішують фото. Хтось ні про що не жалкує, хтось тепер уже розумніший, хтось знав, що нічого з того не буде. Я мовчу, бо мене там не було.

Тепер цим модно пишатися, засвідчувати свою далекоглядність. Я хотіла там бути, але не поїхала — не встигла відремонтувати взуття.

Замість цього я вимріяла себе на Майдані, і сама в це повністю повірила. Я досі можу описати свій намет, пам'ятаю, як гарячий чай пахне пластмасою термоса, і зовсім трохи — малиною. Пригадую, як холонуть пальці, бо ж у мене протікають чоботи. Як червоніють вуха і липне в носі, бо на цифровому табло -3°С. І коли хтось перепитує мене, я абсолютно щиро кажу — так, звісно, я була на Майдані.

Я не поїхала — не встигла відремонтувати взуття

У стрічці вивішують чергову порцію фото, я шукаю на них себе. І таки пізнаю дівча в оранжевій хустині — у другому ряду третє справа. Із каштановим волоссям, усміхається. Навіть куртка рожева як моя, і ніс від морозу червоний. Не можу лише зрозуміти, у що взута. Таких чобіт у мене ніколи не було.

Цьогоріч голосую за місцем прописки. Ставлю галочку без ентузіазму, бо особливо нема серед кого вибирати. Домовилася, щоправда, помахати в камеру чоловікові.

Кажу — буду в зеленій куртці, зелених чобітках, смугастому шалику. Вистрибую перед камерою, завзято вимахую бюлетенем, де відмітила незнайомого хлопця із чесними очима посеред жита. Решту кандидатів знаю, як облуплених — на них розраховувати марне.

Зідзвонюємося за півгодини — чоловік мене так і не побачив. Камери фільмують усе із затримкою в кілька хвилин. Тож він мій привіт проґавив, а тепер допитується, чи точно там була, чи голосувала?

— Та була, — мовлю невпевнено.

Але здається, що мене й там не було.

×