— Почему нас, русских, так не любят? — журилася Світлана на стійці бару, запиваючи одне віскі іншим. Бармен грецького готелю вже тричі пригостив її напоєм, але жодного разу не вгодив. Бо наливав замало.

— Я хочу до краев, понимаешь, тупица? — верещала вона. — Тебе же опять наливать придется! Не понимаешь?

Хлопчина намагався щось пояснити, вправно розкидаючи кубики льоду по бездоганно прозорих склянках, але Світлана капризувала:

— А на русском нельзя? Нельзя на русском?

Зрештою він здався і налив по самі вінця.

По-іншому і бути не могло. Світлана — дівчина вперта. Ранками вона вмикала на телефоні композицію "Опять весь мир идет на нас войной", сновигала по кімнаті, голосно наспівуючи. Я терпіла, бо наші відрядження збіглися. На кілька діб я стала заручницею Свєти.

На пузі червонів напис "Россия"

Вона мала рацію —  їх справді не люблять. Он і чоловічок із триденною щетиною ображено лупнув по барній стінці кулаком. Почувши "родную речь", він поспішив у наш бік. Його груди чіпко обіймав величезний двоголовий орел. На пузі червонів напис "Россия". Щоб не сплутали.

— Представь, Гоша тоже из Калуги, — за мить тішилася знайомством Світлана. Мене Гоша удостоїв двома словами:

— Хохлушка, значит?

І більше не цікавився.

Вони сиділи в барі в компанії десятка порожніх склянок, весело реготали. А потім Світлана увімкнула свою улюблену пісню "Опять весь мир идет на нас войной", а Гоша заходився задирати футболку, демонструючи армійські татуювання.

Ближче до півночі у барі закінчився лід. Без льоду залишилися німці, французи й данці. Але Гоша побачив у цьому закономірність:

— Вот как нас, русских, здесь не любят. А не любят — значит, боятся.

І вони до ранку сиділи, цмулячи віскі без льоду.

×