Шоста ранку в Грузії. У нас перед літаком до Києва 2 години, а ще не куплена чурчхела. Без ласощів із горіхів і густого виноградного сиропу додому не потикайся.

Таксист Давид спокійно веде білий "мерседес" на околицю Тбілісі, на базар. Оповідає про спеції й національну смакоту: тархун цьогоріч ароматний, як ніколи, а от сливи для ткемалі вродили задрібні. Натякаємо, що можемо не встигнути на рейс.

— Нэ бойся, успэєшь! — запевняє й за мить витискає зі своєї конячки по максимуму.

Ледве встигаю вчепитися за сидіння. Вилітаємо на крутий поворот понад річкою Курою. Звідсіля добре видно храм Святої Трійці. Давид не скидає швидкості, відриває правицю від керма й осіняє себе трьома щедрими хрестами. Вдумливо проказує молитву. Я зиркаю на лічильник швидкості, забуваю про чурчхелу і теж мимоволі звертаюся до Бога.

Двома днями перед тим у туалетній кімнаті ресторану "Монадире" прибиральниця Ека вдивляється у моє немісцеве обличчя. Дізнається, що я українка, сплескує руками, відставляє подалі віник і швабру, вмощується на сміттєвий бачок і запрошує присісти на сусідній.

— Я розумію, що то не ви вибирали президента, його вибрали російські гроші.

Давид відриває правицю від керма й осіняє себе трьома щедрими хрестами

Бачить, що не маю чого додати, і переводить мову на нашу "женщіну с косой", але відповіді не чекає.

— А ось у мене в молодості коса була!

Вертаюся за стіл. Доки лунає тост, грузин Степан тримає глиняну миску з шашликом. Страва щойно з печі.

— Наша сила така, що нікому не зламати. Дарма, що нас мало. У нас характер! — каже і повертає миску на стіл.

Необережно торкаюся її рукою й одразу хукаю на пальці. Гаряча, аж пече. А Степанові хоч би що. Бо характер.

×