– Вам усе зрозуміло? – запитує статний юнак із бейджем "Медіатор" у "ПінчукАртЦентрі".
Я виходжу із затемненого залу з роботами Микити Кадана. Виставка – групова й називається "Страх і надія", присвячена подіям в Україні. Відвідувачів, як на ранок вівторка, багато.
Я киваю, але потім раптом прошу:
– Розкажіть про це, будь ласка, – вказую на одну з робіт.
Хочу перевірити здогад. Якось із подругою бавилися тут в арт-критиків: трактували одна одній значення інсталяцій, а потім звірялися з поясненнями. Виявилося, кількість прочитаних культурологічних книжок значення не має. Для розуміння сучасного мистецтва важить інтуїція.
Юнак з готовністю підхоплюється.
– Погляньмо, як це називається… Ага, "Музей революції".
Експонат: порожня вітрина із заіржавілим каркасом. Замість скла подекуди – фанера. Всередині висить чорно-біла світлина пам'ятника радянських часів. Вочевидь, героям.
– У цій роботі йдеться про музеєфікацію історії, – говорить юнак. – Про те, що події, які відбулися раніше, пов'язані з тим, що переживаємо сьогодні. Художники музеєфікують дійсність, представляючи подію в контексті загального історичного наративу. І таким чином пророкують майбутнє.
– Ага, – кажу я.
Деякий час ми мовчки дивимося на вітрину.
– Це складно, тут одним реченням не поясниш, – юнак трохи знічується. – Ну, ось бачите фанеру. Нею під час Майдану закладали виходи з метро!
– Так! – радію. Здогад частково справдився.
– Ви гід? – поруч з'являються відвідувачі.
– Ні, – юнак коситься на свій бейдж. –
Я – коментатор.
Поверхом нижче у залі з роботами Жанни Кадирової коментаторів немає – тільки охоронець. Пояснювати нічого: посередині стоїть шматок обгорілої стіни у формі України. "Відірваний" Крим валяється поряд.
2 
35413
Коментарі