Його звати Фабіо. Ми познайомилися, коли разом із компанією студентів із багатьох країн 2006-го дивилися Кубок світу з футболу. Він - єдиний італієць, який після чвертьфіналу з Україною надіслав есемеску: "Співчуваю вам. Але так мало бути". Це був єдиний матч, який я дивився в гуртожитку, бо йти в бар повен італійців не хотілося. Чи програла б Україна, чи виграла, радості мені це точно не додало би.

Фабіо - ревний прихильник "Фіорентини". Ще змалку. Хоча сам з Удіне - центра історичної області Фріулі. Влада об'єднала її з так званою Венецією-Джулією, італійським півднем, і призначила столицею Трієст.

Вивчаючи романські мови, я замовив купу підручників фріулійської з Удіне. Виявилася складною, спорідненою з ретороманською, однією з національних мов Швейцарії. Яку наш міністр освіти назвав "ретророманською", до речі.

Почав розпитувати Фабіо про Фріулі, а він:

"Співчуваю вам. Але так мало бути"

- Я - не фріулієць, а італієць, хоч і живу в Удіне.

- А що, фріулійці - не італійці?

- Ні. Зовсім не італійці. Вони мають іншу мову, традиції, культуру, все - інше. П'ють пиво. І ставляться до італійців вороже.

"Вороже", як я потім зрозумів, означає, що фріулійці вимагають дублювати всі написи їхньою мовою, наполягають на обов'язковому її вивченні у всіх школах регіону, почали "демонстративно" не відповідати на питання італійською.

- А ти знаєш фріулійську? - спитав я.

- Навіщо вона мені? Я ж в Італії, - із величезним здивуванням відповів Фабіо. - Якщо Фріулі відокремиться, тоді дивитимусь, що робити.

×