Два місяці в київському кінотеатрі "Жовтень" показуватимуть документальний фільм "Свідки Путіна". Про картину розповідає режисер Віталій Манський, 55 років. 2014-го емігрував з Росії в Латвію

– Це мій третій фільм про Путіна. Використав архівні кадри. Показую 31 грудня 1999-го, коли перший російський президент Борис Єльцин пішов у відставку й передав обов'язки тодішньому прем'єру. 25 березня 2000-го Володимир Путін переміг на виборах у першому турі. Хронологія картини – рік.

1999-го я працював керівником служби виробництва й показу документальних програм на каналі РТР. Коли дізнався про наступника Єльцина, запустив про нього фільм. Ні з ким не погоджуючи. Тоді це було можливо. Спілкувався з тими, хто знав Путіна раніше. Наприклад, із вчителькою Вірою Гулевич.

 

Він запросив мене, щоб дізнатися, який фільм роблю. Дав контакти потрібних людей. Зрештою, я зняв "Путін. Високосний рік" про перші 12 місяців президентства. Телевізійна прем'єра відбулася 12 червня 2001‑го на державному телебаченні. Мені соромно, що брав участь в операції "Наступник", але не соромно за те кіно. Доти не було такого відкритого й іронічного фільму про чинного керівника СРСР чи Росії.

При першій зустрічі Путін справив приємне враження. Викликав симпатію. Після виборів усе змінилося. Фільм "Свідки Путіна" зробив, аби розібратися, що сталося. Поглянути на ті події через 20 років з іншого ракурсу.

Нещодавно в Ризі показували картину Сергія Лозниці "Державні поховання" про прощання зі Сталіним. Потужний антитоталітарний маніфест. А глядач із залу каже: яка була велика людина, як його оплакує вся країна.

Я зробив прокатне кіно, що пропонує переосмислити той час. Та, мабуть, є люди, які можуть зчитувати картину про Путіна з акцентом: який чудовий хлопець. Для такої аудиторії потрібне інше кіно. Залізобетонне, контрпропагандистське. Як на телебаченні. У країнах старої демократії, зі здоровішим суспільним кліматом, люди в шоці від мого фільму. Для них це як серіал "Картковий будинок". Тільки документальний.

Путін не вміє спілкуватися з людьми. Непублічний, закомплексований, боязкий. Але в деяких розмовах мені вдалося його розкрити. До 2000 року офіційним гімном РФ була "Патріотична пісня" на музику Глінки. Після обрання його президентом затвердили "Россия – священная наша держава", що базується на радянському варіанті. Я не розумів навіщо. Путін запросив мене до кабінету. Я взяв камеру. Він намагався переконати, що багато хто ностальгує за минулим, тому це підвищить довіру населення. І дасть змогу проводити реформи.

Мій фільм про те, що неможливо рятувати демократію недемократичним шляхом. В оточення Єльцина були два крила – силовики й демократи. Другі перемогли. Боялися комуністичного реваншу. І посадили на московський трон Путіна для порятунку демократії.

Сумніваюся у варіанті наступника. Не думаю, що президент зважиться. Він один раз призначив – безвольного і слабкого. Та за чотири роки навколо Дмитра Медведєва почала збиратися компанія людей, що працювала проти Путіна.

Показ документального фільму "Свідки Путіна", реж. Віталій Манський

14 листопада – 15 січня 2020 року

Київ, кінотеатр "Жовтень", вул. Костянтинівська, 26

×