У родині було 11 душ, в Голод вижили двоє

– До Голодомору ми були середняками. Дід замолоду, хоч ходив босий по ринку, але скуповував землю. Синам залишив по 9 гектарів. Батько мав сівалку, борону, плуг, волів та кобилу. Але під час колективізації все забрали в колгосп, лишили тільки город невеличкий.

1932-го тато здавав зерно в колгосп. Підводою возив на станцію, намагався план виконати. Але активісти вирішили, що того замало. Відібрали нашу комору, хотіли і з хати викинути. Нова була, ще й під шифером, та якось відстояли. Батька вигнали з колгоспу, арештували і кудись погнали. Залишилися ми – мама й четверо дітей.

Зерна захованого не мали. Лише квасолі трохи на горищі. Її стягли буксири (буксирні бригади – групи активістів, які шукали й вилучали у селян збіжжя. – Країна). Їхні загони складалися з бідноти, багато хто з них мав зуб на багатших. Лопатами перекопували землю біля хлівів, по хатах вигрібали все їстівне. Якщо не було продуктів, забирали майно або викуповували його за безцінь. Найбагатших – куркулів – висилали в Сибір чи на Урал або відправляли в місцевість за селом, яку називали Попова долина. Вони рили там землянки, але невдовзі все одно гинули.

Коли їсти нічого не лишилося, мама носила в Балясне (село за 15 км. – Країна) на базар спідниці, хустки, кофточки. За одну річ могла виміняти банку кислянки (скисле молоко. – Країна), жменю квасолі чи пшона.

Анастасія ВОРОНЯНСЬКА, 93 роки. Народилася 27 листопада 1923-го на хуторі Криворучки в Шишацькому районі на Полтавщині. Батьки працювали у власному господарстві, а потім стали колгоспниками. Мали ще три доньки: Ганну, Явдоху й Марію – 1915-го, 1921-го і 1926 років народження. 1931-го пішла в школу, закінчила півтора класи. Мати померла під час Голодомору. З батьком і сестрами 1939 року переїхала в село Пришиб цього ж району. Працювала в колгоспі – в ланці, пасла худобу. 1948-го одружилася з Василем Воронянським. Він працював на ваговій і перукарем. Дітей не мали. У неї та чоловіка був поганий зір, тому на пенсії поселились у будинок людей похилого віку у своєму селі. Після смерті чоловіка у 2011-му Анастасію забрала до себе сестра Марія у село Балясне Диканського району. Зараз мешкає у домі її сусідки.

Так ми протягнули до весни 1933-го. Тоді найстарша сестра 17-річна Ганна попросилася в радгосп у сусідньому селі. Там за роботу в полі давали якісь харчі. На вихідних приносила додому трохи хліба. Згодом забрала до себе найменшу сестру Марію. Їй було 6 років. Жили там у когось на квартирі. Несподівано вернувся тато. Виявилося, його вивезли в Чапаївку – село за 20 кілометрів від нас. Обробляв там землю в колгоспі. Погостював, узяв з собою третю сестру Явдоху і повернувся назад. Їй вже було 11 років, могла пасти вівці і мала за це обід.

Як з'явилася зелень, я постійно паслася в траві. Їла грицики і стебла молочаю. Якось до нас прийшов чоловік. Запропонував мамі обміняти шибки з вікон на кукурудзу. Повитягав усі дев'ять, сказав, куди прийти по зерно. Та скільки вона гуркала у двері у вказану хату, ніхто не відчинив.

В одну із субот червня 1933-го помер мій дядько Офанасій, що жив у сусідній хаті. У нього в родині було 11 душ, в Голод вижили двоє. Наступного дня я лежала на печі, а мама – на лаві. Вона попросила води і почала смикатися – кончалася. Повз хату проходила жінка. Видно, побачила – і крикнула у вікно: "Тікай од матері. Бо вона доти кончатиметься, доки сидітимеш поряд". Я вибігла гукати чоловіків із колгоспу, щоб поховати маму. Вони прийшли, але слабі, не могли яму викопати. Тому обмотали її в рядно і положили в погріб у садку. Рядом дядька прикидали землею трохи. Їхні останки й досі там. 1939-го ми переїхали в сусіднє село. А той хутір знесли.

Після смерті мами я залишилася сама. Ноги попухли, не могла ними ворушити. Але повзала до трави край городу. Через кілька днів повернулися з радгоспу сестри. З ними стало легше.

На вулиці валялося багато мертвих людей. Із нашого хутора пам'ятаю лише трьох, які вціліли. Один із них – Омелько, жив через балку від нас. Казали, він зарізав і з'їв свою доньку. За таке тоді не карали.

Пізніше почали наливатися колгоспні колоски жита. Дивитися на нього було боляче. Охороняли, доки обсипалося і проросло мишієм. По-справжньому в 33-му ми раділи першим огіркам на городі. Потім кукурудза своя пішла. Потроху ставало краще. Але на теплий одяг грошей не було. Ходила взимку без штанів, ноги примерзали. Застудилася – і не змогла родити дітей.