"У гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому"

Щодня Чорнобильську зону відвідують до 600 туристів

92 населені пункти розташовані на території Чорнобильської зони відчуження. Серед них є два міста й два селища. На початку 1986 року там проживали 185 тис. осіб. Сьогодні – близько 3,5 тис. Це працівники закритої атомної станції, персонал зони, поліція та прикордонники. Діють лабораторії з дослідження радіації. Близько 300 місцевих повернулися до рідних домівок.

Чорнобиль, 18 км від атомної станції. До аварії в місті було 14 тис. жителів. Після відселення повернулися близько півсотні. Тут мають тимчасове помешкання працівники організацій, що обслуговують зону відчуження – до 3 тис. осіб.

 

– Без карточки нічого не дам. Ідіть у буфет на першому поверсі, – говорить касирка в їдальні Державного агентства управління зоною відчуження.

Хочемо повечеряти.

– Візьміть мою карточку, поїжте, – дає сивий чоловік, коли спускаємося на перший поверх. – Видно, порядків не знаєте. Тут комунізм, усьо за картками. Сідайте до нас. Розкажете, що там у Києві.

За столиком при вході – його компаньйон із пляшкою Nemiroff. Усі відвідувачі буфету замовляють по пляшці горілки.

У місті працюють пошта, відділення зв'язку, чотири магазини, автостанція. Банків та аптек – нема. Вікна незаселених багатоповерхівок забиті дошками. На центральній площі стоїть пам'ятник Ленінові. Навпроти – православна каплиця. Більшість вулиць мають радянські назви: Леніна, Карла Маркса, Кірова, 25-річчя Жовтня.

– Тут точно не будуть проводити декомунізацію. Усі звикли до назв і пам'ятників, – каже 59-річний Олексій Москаленко, працівник агентства. Він супроводжує нас під час поїздки. Це – обов'язкова умова легального відвідування зони. – Зате ніхто не смітить. Кілька попереджень – і можуть виселити або звільнити з роботи. Люди працюють вахтами: чотири дні тут, три – вдома.

На Чорнобильській АЕС – свій графік. Її працівники живуть переважно в Славутичі на лівому березі Дніпра. На роботу добираються електричкою, що курсує без зупинок територією Білорусі.

Прип'ять. На околиці розташована Чорнобильська АЕС. Місто заснували 4 лютого 1970 року для працівників станції. На момент аварії тут жили майже 50 тис. осіб. Середній вік людей – 26 років. Планувалося, що до 2000-го населення Прип'яті становитиме 300 тис. осіб. Зараз місто закрите для проживання. Працюють чотири установи – контрольно-­пропускний пункт, спецпральня, станція знезалізнення і фторування води, гараж спецтехніки.

– It's fuсking awesome, – чутно з фойє розгромленого басейну у Прип'яті.

Троє чоловіків фотографують напис "S.T.A.L.K.E.R." на стіні. Щодня "мертве місто" відвідують до 600 туристів.

– Коли 2000 року почали готуватися до закриття станції, тут з'явилися мародери, – розповідає Олексій Москаленко. – Вивозили все, що можна було. Вимкнули систему "­Скала". Це спеціальна огорожа з колючого дроту з датчиками, що давали сигнал, коли хтось чіпав їх. Усе розібрали на метал. Покрали меблі, одяг, техніку. Фонить чи ні – ніхто не дивився. Навіть труби викопали, суки. І продали, наче нові.

 

Їдемо проспектом Леніна. Деякі дерева вищі за 7-поверхівки. У центрі – три автобуси з туристами. Фотографуються на тлі міськ­виконкому й готелю "Полісся".

Олексій Тимофійович працював у відділенні міліції на станції Семиходи – за 700 м від четвертого реактора. Пропонує поїхати до його квартири на просп. Будівельників.

У дворі – зарослі травою гойдалки. Біля них три гумові м'ячики. Помешкання розташоване на першому поверсі. Двері вибиті. В залі стоїть розламаний диван. У ньому – дитячий черевик і кілька бігудів.

– Квартиру отримав за півроку до аварії, – розповідає Олексій Москаленко. – Дружина, дві доньки. Ремонт хотіли робити, шпалери почали клеїти. Нас після цього списали, але бачите – досі живий. І з жінкою все гаразд. Доньки заміж повиходили, внука маю. Під час евакуації нічого не дозволяли брати з собою. Пізніше зайшов по фотографії та одяг. Все інше порозтягували.

– Доньки не просили показати їм квартиру?

– 2009 року поверталися з моря, зі Скадовська. Молодша Інна каже: "Поїхали". Я провів через КПП, повіз. Плакали всі. Вирішили, що більше сюди – ні ногою.

Село Опачичі, 28 км від атомної станції. 1986-го жили 600 осіб. Зараз – чотири жінки. Начальник пожежного пункту 66-річний Володимир Решко проводить до хати Марії Шовкути, 88 років.

– Велике село було. І ферма, і корівки, й овци. Я їх доїла. Вот подарунок від ферми, – Марія Іванівна показує скручені артритом руки. – Не пропускала жодного весілля. Брат грав на гармошці, а я – на ложках. Заробляли по 100 рублів – добрі гроші тоді. Мене діти хотіли забрати до Києва. Але спасіба київським врачам. Сказали дочці: "Везіть назад у зону, до городу та природи. Там вона ще довго проживе".

Хата на сіни та дві кімнати. У кухні стоїть невелика лежанка. Дров'яна піч має відділення через стіну. У другій кімнаті – вкриті рушниками шафа й сервант. За склом – фотографії господині в молодості.

– Я виїжджала, коли бахнуло. В Макарів­ському районі перезимувала, а весною ­1987-го вже картошку тут садила, – розповідає Марія Іванівна.

– Чи знаєте про війну на Донбасі?

– Щоб дали бабі пістолета, посадили до вертольота і прямо на Кремль – то вже був би тому кінець, – витирає краєм хустки очі. – Мені хлопці вже казали: "Ви договоритеся, що приїде Путін і з хати вижене". Але най тільки прийде, я його в реактор кину.

Марія Іванівна показує господарство. За хатою – 20 соток городу. Тварин не тримає. У сусідки, що померла, забрала рудого кота. Місяць тому його розірвали вовки.

– Учора донька дзвоне: "Мамочко, не знаю, що робить. Передали, що до п'ятниці не буде путьової погоди. Дощ без прояснєнія. Вийшла надвір – а воно вже плеще. А думала картошечку і лук, і бурячок садити", – каже. – Чоловік Василь був із Ставропольського краю. Помер, вже й не пам'ятаю коли. Хата в мене була шевченківська, соломою накрита. Кум, царство йому небесне, поміг перекрити бляхою.

Просить підвезти до цвинтаря. Там похований син Андрій – загинув 1999-го в автомобільній аварії. До машини Марія Іванівна сідає перша.

Могили розташовані на горбку – щоб під час повені не розмила річка. Вхід на територію закривають перекошені старі ворота з хрестом.

– Я оце через село їхала – стільки знайомих хат побачила. Там подружка жила, там файний хлопчина був. Ожидалочка (зупинка. – Країна) до автобуса на Київ ціла. А решта – одні зарослі, – бере під руку Володимира Опанасовича. – Ого, які дуби повиростали. Я тут завжди хотіла бути похована. Але тепер маю місце біля синочка.

Могилу Андрія шукаємо хвилин 10. На гранітному пам'ятнику напис: "Прости меня, мама, что так мало прожил".

Дорогою назад Марія Іванівна мовчить.

 

– Опустели дворы и улицы, не слыхать ничего и не чувать, – каже наостанок.

Село Паришів, 20 км від атомної станції. 1986 року було 1,5 тис. жителів. Тепер – шестеро. До села веде асфальт і міст через річку Прип'ять. Його збудували 1988-го – для підвозу матеріалів на станцію.

– Я тут 35 років працюю й живу. Сам родом з Іванкова (селище за 25 км від зони відчуження. – Країна). Чотири дні роблю, три – вдома. Тут краще дихається. І спокійніше, – розповідає Іван Іванович, 62 роки. Прізвище не називає.

Він – старший черговий на базі лісового підприємства "Чорнобильська пуща". Біля в'їзду стоїть 11-метровий тягач "Ураган". Пофарбований у зелений колір, по боках наклеєні яскраві знаки "радіація".

На території також стоїть інженерний автомобіль для прокладання доріг БАТ. Підносимо до нього дозиметр. Показує 150 мікрорентген – при нормі 25.

Йдемо до 70-річної Євдокії Безощенко – вона живе за 400 м від бази. Дорогою заглядаємо в деякі хати. Дерев'яні розвалилися, ­кам'яні де-не-де стоять. Усередині все ­розбито. На деревах намотані червоні шмати.

– В позапрошлому году Прип'ять розлилася, село затопило. То Семенівна як пливла до нас – порозвішувала, щоб не заблудитися. Бо в заростях човен може пробити дно, – пояснює чоловік.

– Закрийте фуртку, а то кури розбіжаться! – кричить з-за дверей Євдокія Семенівна.

Будинок синього кольору, вікна пофарбовані набіло. За господинею вибігають п'ятеро котів. Сідають навколо, ніби охоронці. Пропонує випити по 100 г. Відмовляємося.

– Живу тут від народження, – розповідає Євдокія Семенівна. – Після аварії мене силою вивезли. Через тиждень вернулась. Дітей не маю, з мужем розвелася давно. Я – стара баба, хто в жони візьме? Живу сама. Зразу в село багато людей вернулося. Але за рік знову виїхали. Від електрики відключили, продуктів не було. Зараз нас тут п'ять бабів і дядько Іван Семенюк. Але він до Києва поїхав, бо ноги посиніли.

Жінка одягнута в зелений светр і чорні штани. На голові помаранчева хустка. Верхній ряд зубів – золоті. Гаркавить.

– Скоро хочу город орати. Начальника попрошу трактора дати, – киває на Івана Івановича.

– Виділю, – хитає головою Іван Іванович.

– А завтра хочу до Іванкова їхати, купити сала, м'яса, – загинає пальці. – Пасха скоро, рєбята. Племінник має забрати й відвезти. Треба ще квітів узяти, обробити матку (могилу матері. – Країна). 10 курей маю, до них мусово купити пшона, пшенички й кукурудзи. Магазин до нас їздить, але раз у дві неділі, а то й рідше. Учора сиділа, а тут мідянка (отруйна гадюка. – Країна) лізе. То вже треба калоші вдягати.

– А вовки чи кабани заходять?

– Та чого їх бояться? Усі коти – в хаті, а кури – в стайні. Ті, що на двох ногах, страшніші.

Село Теремці, 27 км від атомної станції, 2 км – від кордону з Білоруссю. Розташоване в межиріччі Дніпра та Прип'яті. Одне з найчистіших на території зони. 270 жителів відселили через віддаленість до решти населених пунктів. Зараз тут живуть 10 осіб.

Околиця села – це дамби штучних ставків. Колись тут було одне з найбільших рибних господарств в Україні. Дорогою бачимо зграю зайців. Лось у кущах на звук мотору повертає голову.

– Только открой шлагбаум – люди поедут сюда толпами, – каже Іван Балашенко, 66 років. – Тут рай. І радіації немає. Є кілька місць, що фонять. Але всі їх добре знають. Люди вже потихеньку забирають собі кращі шматки.

 

Він 15 років працював у міліції Чорнобиля, керував одним із контрольно-пропускних пунктів. 2001-го вийшов на пенсію, відремонтував закинуту хату на березі двох річок. Живе сам.

Гладить рудого собаку – Машулю, схожого на лисицю. Дістає з будки двох цуценят. Ті без упину пищать.

– Нагуляла Машка мені компанію. Їм по два тижні. В гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому, – говорить. – Дружина у Славутичі (збудоване 1988 року місто для працівників ЧАЕС, яких переселили з Прип'яті. – Країна), а я тут. І знаєте – не тягне туди. Поїду на кілька годин – одразу голова починає боліти. Там я би на дивані лежав, а тут справ – више криши. Сьогодні вранці човна ремонтував, завтра треба дров наколоти.

Запрошує повечеряти. Ставить на стіл хліб, що випікає сам. Також квашені огірки й помідори. По центру – тушена кабанятина. На кілька хвилин виходить із хати. Повертається з двома пляшками.

– Калганівка й зубрівка, – каже. – Майже все тут вирощене. І все дуже чисте.

Маю дві машини. "Таврія" стоїть біля хати, "Лада Калина" – на КПП. Коли до дружини їду, до КПП пиляю на "Таврії", а там пересідаю. Так економніше.

За світла рушаємо до Чорнобиля. Метрів за 500 від хати Івана Івановича зупиняємося. Посеред дороги розлігся єнот. На сигнали не реагує. Прямує в ліс, тільки коли фотограф підходить на метрову відстань.

×