38-річний перевізник Василь АРТИМ, батько трьох дітей, Львів:

- Сам виріс у багатодітній сім'ї, у мами нас було п'ятеро. Завжди був переконаний: для сімейного щастя вистачає однієї дитини. На кількох батькам треба більше й уваги, і грошей. Думав, будуватиму сім'ю, то робитиму інакше, аніж мама з татом.

17-річним після училища працював на військовому заводі №125. Брали туди по знайомству. Заробляли, як ніде, по 200-300 рублів. Колись там батько актора Гоші Куценка працював, потім у Москву забрали, в міністри. Робив я автомеханіком, хвалили, казали, до техніки здібний. Обіцяли, далеко просунуся в кар'єрі, бо є потенціал. Думав, поступлю в інститут, буду великою людиною.

Тільки відклав першу тисячу, як дружина знову завагітніла

Через рік забрали до армії. Там не сачкував, числився ледь не головним механіком. Після служби зустрів дівчину, женився. Усі гроші пішли на весілля - зробили велике, на все село. За рік народила. Хотів їздити за кордон, торгувати - усе це довелося відкласти. Влаштувався менеджером із перевезень у меблеву фірму, заробляв 200 доларів. Стільки ж у той час мали директори шкіл і лікарі.

За рік наскладав на однокімнатну квартиру в спальному районі. Думав, зберу ще й куплю власну фуру MAN. Тільки відклав першу тисячу, як дружина знову завагітніла. "Щасливішим" став подвійно, взнавши, що чекаємо двійню. Плани з фурою відстрочив. Першочергове завдання - міняти квартиру на більшу, аби дітям був простір. Продали однокімнатну, дістав заощаджене, купили двокімнатну.

Як діточки народилися, часу навіть на мрії не стало, не те що на їх реалізацію. Одне слабує, друге іде до школи, третє хоче їсти. Жінка сама не давала ради, мусив помагати. Поки дітей ростили, настала криза. Людям не до меблів. Насилу влаштувався перевізником у будівельну компанію. Зараз маю щомісяця 2 тисячі гривень. Живу в двокімнатній. Купив для сім'ї універсал Peugeout, аби всі дітлахи вміщалися. Розумію: мої мрії про великі гроші, шикарний Mercedes і кар'єру крутого бізнесмена втрачені. З'явилися важливіші справи: старший хоче поступати, треба кошти. Інших потрібно годувати, одягти, возити на оздоровлення.

Без дітей, напевне, все було б інакше і простіше. Але не жалію. Прийду додому після рейсу замучений, впаду на диван. Пташки - до мене. Один про успіхи в секції розказує. Малі "12" показують у щоденнику, обнімають за шию, цілують. У тому таки більше щастя, ніж у грошах.

×