Найкращим художнім твором за рейтингом "ЛітАкцент року - 2010" визнали роман "Сльози речей" Андрія Содомори. Книжкову антипремію "Золота булька" цього року вирішили не присуджувати. Журі оголосило лише фаворитів обговорення -  "Нація. Культура. Література" Миколи Жулинського і "Вірші на розі" Павла Вольвача. Про письменницькі огріхи і вади художнього тексту розповідає голова журі конкурсу літературознавець Володимир Панченко

Є дуже простий критерій, за яким нескладно відрізнити добру книжку від поганої. Це бажання або небажання вдруге взяти її в руки. Талановитий твір відрізняється від "сірого" тим, що має кілька глибин. Перечитуючи його, можна відкрити щось нове. Коли народилася моя онука, я перечитав - після довжелезної перерви - "Робінзона Крузо". У дитинстві переживав, головним чином, пригодницький сюжет, хвилювався за героя, хотів щось змайструвати, як він. А тепер мене більше цікавив феномен Робінзона, який з нічого, при мінімумі можливостей, досяг максимумального результату. Оксана Пахльовська в статті "Робінзон і Обломов" пише, що для українця твір Дефо мав би бути настільною книжкою. Роман закінчується тим, що Робінзон стає володарем не просто острова, а архіпелагу, має армію. Дуже повчальна річ для наших "обломових".

Хотілося б нагадати, що для літератури важливіша психологія, а не фізіологія. Здається, наші молоді письменники на якийсь момент це забули. Особливо постаралися жінки - Ірена Карпа, Софійка Андрухович. Нещодавно гортав  книжку молодої письменниці, де кілька сторінок займає опис процедури аборту - чиста гінекологія. Показав Яні Дубинянській,яка народила трьох дітей,  так вона не захотіла таке читати. То що вже казати про мене?

Теперішній інтерес до "генітальних" аспектів легко пояснити колишніми заборонами. Це дитяча хвороба, яка швидко мине. Здається, вже наситилися. Думаю, і роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" нічого не втратив би без сцен, подібних до тієї, де героїня розмовляє з художником у його майстерні про УПА, а потім усе раптом "зіскакує" на екстравагантні форми сексу.

Українська література перестала бути рустикальною - сільською за матеріалом. На її сторінках з'явилося більше сленгу, нецензурної лексики. Тут теж є перебір, у того ж таки Жадана. Я розумію: нам хочуть запропонувати натуральний зліпок "живої мови", але все вирішує чуття художньої міри.

Мене часом дивує, коли наші письменники впадають у непомірні амбіції, надувають щоки. Яка вже там у дідька слава, коли твоя книжка виходить тиражем дві тисячі! Амбіції - це нормально, вони в природі таланту. Інша річ, коли вони переростають у нарцисизм. Як на мене, атмосфера творів Юрія  Андруховича й Оксани Забужко ним просякнута. Паралельно читав "Щоденники" всесвітньо відомого Джона Фаулза - і "Таємницю" невсесвітньо відомого Юрія Андруховича. Так  Фаулз - великий скромняга на фоні нашого письменника. "Таємниця" - це сповідь нарциса. Щоправда, Андрухович як людина талановита й розумна це відчув і почав обігрувати свою самозакоханість. І це добре, бо, врешті, дотепно.

Першою нашу "Золоту бульку" отримала Ірена Карпа за "Добло і зло". Ірена дуже точно вирахувала свою нішу - дівчатка, які хочуть уже бути не дівчатками. Будучи вмілим піарщиком, дуже добре "експлуатує" особливості вікової психології - від 12 до 16 років. Це, можна сказати, "література задертих спідничок" і еротичних дівочих одкровень, градус яких часом зашкалює.

Твори Люко Дашвар - володарки другої "Бульки" - порівняв би з "мильними операми". Авторка добре знає, на які клавіші натиснути. Читач охоче клює на мелодраму, приколи, гламур.

Цього року ми "Бульку" не присудили. Найбільше говорили про дві книжки - "Нація. Культура. Література" Миколи Жулинського і "Вірші на розі" Павла Вольвача. Повз книжку Жулинського можна було би спокійно пройти. Але з його ювілейної збірки зробили в одному з рейтингів найкраще літературознавче дослідження 2010-го. Павло Вольвач - талановитий поет, цікавий книжками, виданими в 1990-ті. Його поетичним голосом говорив Південний Схід і йому було що сказати. А от дві останні збірки - спад, а може навіть і вичерпаність. І саме в цей момент його висувають на Шевченківську премію, щоправда, за іншу збірку - "Триб" (2008).

Тривогу викликає ситуація, коли молодих авторів заганяють у видавничий  конвеєр і щороку вимагають від них книжку. "Вундеркінд" Артем Чех видав уже сім книжок і боюся, що його уже "заганяли". Щось подібне з Любком Дерешем: спочатку книжка, несподіваний успіх - а потім видавничий конвеєр. А видавати особливо вже нічого, бо вугілля вичерпується. Досвід - це не обов'язково вік, а ще й мислення, почування. Коли в інтелектуально-емоційному досвіді автора нічого нового не з'являється, він починає повторюватися.

Володимир ПАНЧЕНКО, 56 років. Доктор філологічних наук, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія", головний редактор літературознавчого видання "ЛітАкцент"

"Не пишу доти, доки перша фраза не зазвучить у тому камертоні, який потрібно. Допоки немає цієї камертонної фрази - намарне писати. Пам'ятаю кожну фразу - де, в який час, в яку пору дня прозвучала в мені, коли я тут же побіг дописувати цей ритм. Часом вона з'являється одразу, а часом на сотні ладів її перекручуєш, доки вона не ввійде саме в той ритм, який задає тональність усього".

Андрій СОДОМОРА, 73 роки, письменник, перекладач античної літератури. Отримав премію "ЛітАкцент року - 2010" за збірку новел "Сльози речей"

Проблема в тому, що мова нашої літератури більш українська, ніж мова нашої дійсності.

Коли письменник пише, він може не думати про читача. Але мав би подумати, коли друкує написане.

Кажуть, що Люко Дашвар побиває якісь рекорди накладів. Не знаю - це правда чи піар. Мав би довіру, якби побачив податкову декларацію.

Віктор НЕБОРАК, 49 років, письменник, експерт рейтингу "ЛітАкцент року"

×