"Мертвих дітей штабелювали прямо на березі річки"

Віра БАТІЄНКО, 86 років, місто Миргород Полтавської області:

- Часто згадую своє життя, а згадати щось хороше не можу. Пережила три голодомори. Сидять можновладці в Києві, пащекують, чи щось було, чи не було. Чи голодомор, чи не голодомор. А що вони знають про життя?

Нас у сім'ї у той Богом проклятий рік було шість ротів. Пригадую, на печі сушилися сухарі. Коли почався голод, то довго лазили на піч. Слинили пальчики й шарили ними по коминах. Збирали крихти. Їх давно не було, а ми все лазили.

1932-го в нас на Личанці (мікрорайон Миргорода. - "Країна") створили притулок для голодуючих дітей. Звозили їх із усього району. Батько замерз, коли був на заробітках хліба. У січні 1933-го мене віддали до цього табору. Спочатку спали на металічних ліжечках. А коли дітей стало багато, то ліжка повикидали за територію концтабору. Чому концтабору? Бо обнесли колючою проволокою, щоб ніхто не втік. Звідкись привезли солому, і ми на ній спали. Грілися, притулившись один до одного. Спочатку на добу давали 100 грам хліба чи сухарів і миску якоїсь баланди. Із нами була старша дівчинка Наташа. Їй виповнилося 17 років. Красива, струнка, дуже милосердна. Вона з нами, малими, ділилася останнім кусочком хліба. Дивилася, аби одне в одного не відбирали сухарі. А таке бувало дуже часто. Спала поряд зі мною. Трималася до останнього, була уже квола, а хлібом ділилася. Одного дня не піднялася.

Мертвих дітей спочатку скидали у вигрібну яму, потім у два погреби. Далі почали складати в сараї. Пізніше штабелювали прямо на березі річки.

Ми Наташу витягли на двір, кілками вирили ямку. Хотіли поховати. А ноги не вміщувалися. Хлопчики радили відрубати їх сокирою, що стирчала з колоди біля купи дров. Та дівчатка були проти, почали плакати. Знесилені дорили ямку й присипали Наташу землею.

Як мух стало багато, однієї ночі трупики з берега річки забрали. Куди їх вивезли, так ніхто і не знає

У нас був лазарет - так ми називали єдину кімнату, що отоплювалася. Туди заносили тяжкохворих дітей. Звідти мертвих за руки витягали й штабелювали на подвір'ї отця Леонтія, біля схилу річки Хорол.

Коли почало пригрівати сонечко, малі виповзали на двір і, мов козенята, паслися, об'їдали траву та листя на деревах. Було таке, що за день помирали до 15 дітей.

З'явилися мухи, комарі, воші. Паразити дітей ще живими доїдали. Одягу не було. Його попалили разом із вошами. Кожному видали по дрібному шматку матерії з двома прив'язаними вірьовочками. Цей клаптик прив'язували до стегон, щоб трохи прикрити перед. Так і ходили.

Як мух зробилося багато, однієї ночі трупики з берега забрали. Куди їх вивезли, так ніхто й не знає. У вересні стало легше. Був новий врожай, і мене матір забрала додому. Решту живих діток розібрали батьки або колгоспи, звідки вони родом. Та залишилося дуже мало. З усіх дітей відсотків із 90 померли.

Ярослава ДЯЧЕНКО, 18 років, студентка, Полтава:

- Про голодомор 1933 року знаю з дитинства - бабуся розповідала. Вона з найменшим братом вижили, а батьки, троє братів і двоє сестер померли. Переповідала, як їли траву, бур'яни, обгризали кору з дерев. За спійману рибину могли вбити людину.

Бабця часто пригадувала свого брата Івана. Любив учитися, просився, аби його віддали в бурсу. Коли почав опухати від голоду, обкладався книжками. Якось каже: "Як мало я пожив, як мало прочитав і знаю". Та й затих. За хвильку батько заглянув до нього, а хлопчик вже мертвий.

Як мені було 4 - 5 років, по 150 разів на день запитувала рідних: "Що є їсти?". Ні, не голодувала. Просто було спокійніше, коли дорослі перераховували меню. Але врешті так дістала маму, що вона віддубасила мене рушником. Відтоді мій ранок починався із запитання: "А що в нас на вечерю?"

Про своїх предків, котрі померли в голодовку, колись розкажу своїм дітям.

3 941 000 людей

загинули від Голодомору. Дані науково-демографічної експертизи, яку провели для розгляду кримінальної справи, порушеної торік 22 травня Головним слідчим управлінням Служби безпеки України за фактом здійснення посадовими особами геноциду в Україні в 1932 - 1933 роках. За даними слідства також було визначено, що втрати українців у частині ненароджених (???) становлять 6 млн 122 тис. осіб.

"Закон про п'ять колосків"

Так у народі назвали постанову ВЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної власності" від 7 серпня 1932-го. За розкрадання майна колгоспів був передбачений "розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням волі на строк не менше 10 років із конфіскацією всього майна". На середину 1933 року за цим законом було засуджено близько 150 000 осіб. У тому числі дітей, які намагалися знайти їжу.

×