Нещодавно вперше в житті сходила у філармонію. У 21 рік. Хотіла одягнути кеди, але друг пригрозив, що не піде зі мною. Довелося вбирати сукню, підбори та капронові колготки, які весь час сповзали. На концерті я була білою вороною. Бо жінки прийшли в брюках, а чоловіки - в джинсах.

Ми сиділи посеред першого ряду, навпроти музикантів. Такого стресу не відчувала давно. Здавалося, ніби я відповідальна за весь зал.

Після концерту зустріли друзів - вони слухали музику з балкону. Їм концерт сподобався більше. Можливо, тому, що не чули, як голосно дихають музиканти після 30-ї хвилини виступу.

Зате нам більше пощастило із сусідами. Поруч із друзями сиділа пара, чоловік їв пиріжок із маком. Час від часу просив у жінки люстерко: мак застрягав у зубах, його доводилося виколупувати. Нашим сусідом був 7-річний, на вигляд, хлопчик. Він всього-на-всього весь концерт колупався у носі, а палець витирав об стілець.

У другій частині соліст квартету вирішив розповісти біографію італійського композитора Луїджі Боккеріні, чию музику виконували. Щойно він почав читати, як із третього ряду пролунав голос літньої жінки: "Підійдіть ближче до краю сцени, бо я не чую!"

Після концерту ніхто не просив автографів у квартету. Публіка збіглася до Святослава Вакарчука. Половина хотіла з ним сфотографуватися, інша - просила розписатися на білетах.

А ми з другом поїхали на квартирник до знайомих. Там виступали молоді й нікому не відомі скрипалі та віолончеліст. Грали джаз, класичну музику й "Мурку". Публіка сиділа на підлозі в кедах, крутилася і навіть щось обговорювала з музикантами. Бутербродів із ковбасою і сиром на столі ніхто не торкнувся. А пиріжків з маком просто не було.

×