Голод був тільки там, де українці становили більшість населення

Наслідки геноциду відчуватимемо ще 15 років

Чому в радянському суспільстві так довго мовчали про Голодомор?

– Тоді такого слова не вживали. Був термін "тимчасові продовольчі утруднення". Всі українці знали, що був Голод. Але говорити про нього не можна. Тим більше, писати й друкувати це.

Західна Україна пережила два покоління радянізації – із 1945-го до кінця 1980-х. Між ними не існувало бар'єру. Практично в кожній сім'ї були люди, що пройшли УПА. У великій Україні – три радянські покоління, і між ними – стіна. Коли Хрущов звільняв мільйони з ГУЛАГу, усі давали підписку, що нічого не розповідатимуть. От і мовчали.

Довго не міг зрозуміти: чому про репресії 1937–1938 року всі знають, а про Голод – мовчок? Мабуть, тому, що репресії повісили на Йосипа Сталіна. У них постраждала переважно партійна еліта. Хрущов писав у спогадах про 1938-й, коли його призначили першим секретарем української Компартії: наче Мамай пройшовся по вищих установах республіки. Людей не було, всі репресовані. Згадував і про Голод: "Із Заходу приходила інформація, що у нас був Голод. Але я не дуже з цим обізнаний". Обманює. Він чудово все знав, бо займав високу посаду в Московському міському й обласному комітеті партії.

Коли про трагедію заговорили вголос?

– 1983-го була 50-та річниця Голодомору. Українці на Заході поставили за мету розбудити суспільство. Наступного року при Конгресі США створили відповідну комісію. Бюджет – 400 тисяч доларів. Її виконавчий директор Джеймс Мейс зібрав шістьох колег, і почали працювати. Записували спогади очевидців. Розповідь одного – це суб'єктивне твердження, а коли свідчень є сотні – це вже об'єктивно. Видали три великі книжки матеріалів і звіт на 400 сторінок.

У Радянській Україні знали про цю роботу і спробували зіграти на випередження. Зібрали так звану антиголодову комісію. Вона мала довести, що праця американців – фальшивка. Але в цей час вийшла книжка професора Стенфордського університету Роберта Конквеста "Жнива скорботи". Написав її на прохання наших діаспорян на основі зібраних Мейсом спогадів. Робота була такою переконливою, що наша "комісія" "приказала долго жить". Жодного разу не зібралась.

Американці намагалися випитати щось у наших дипломатів. Ті відмовчувалися. Мій колега Іван Хміль 20 років просидів у представництві в Нью-Йорку. Його батьки померли від Голоду в Чорнобилі, а він у Штатах казав: ніякого Голоду не було.

 

Як вдалося зробити публічним обговорення цієї теми в Радянській Україні?

– Я написав доповідну записку в Центральний комітет Компартії. Мовляв, весь світ знає, що Голодомор – був, а ми далі не визнаємо. Півроку записка блукала відділами. Зрештою дійшли висновку, що треба дозволити публікацію в "Українському історичному журналі". З однією умовою: спочатку виступить перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і скаже, що Голод був. Цю промову він зачитав 25 грудня 1987-го – на святкуванні 70-річчя радянської влади. У березні наступного року вийшла моя стаття.

Які білі плями у темі Голодомору залишаються дотепер?

– Зараз публікацій вже понад 20 тисяч. Білих плям фактично немає, а от інтерпретації бувають дуже різні. Багато дослідників порівнюють український Голодомор з єврейським Голокостом. Навіть є такий вираз – "український Голокост". Так говорити некоректно. Нацисти переслідували євреїв усюди, де могли. Радянська влада діяла інакше.

Голод був тільки там, де українці становили більшість населення. Кілька сотень тисяч українців у Москві не постраждали. Це був геноцид не за етнічною ознакою, а за національною і соціальною. Українці не влаштовували радянську владу як нація. Нація зазвичай пов'язана з реальною державою. Тому нас прагнули перетворити з нації в етнос.

Близько 80 відсотків громадян України сьогодні визнають Голодомор геноцидом. Це хороший показник?

– Дуже хороший. Інститут соціології позаторік провів опитування: ким ви себе відчуваєте в першу чергу? Більшість назвали себе громадянами України. 6 відсотків – громадянами колишнього Радянського Союзу. Це вдвічі менше, ніж 20 років тому. 3 проценти – космополітами, громадянами Європи або світу, 2 відсотки – представниками своєї нації. Кількість тих, хто ідентифікує себе зі своєю областю, селом чи містом, відчутно знизилася. Але регіональне відчуття досі поширене. Це – результат постгеноцидного способу життя, коли Україна не існувала як держава.

Голодомор змінив українців?

– 1934 року столицю радянської України перенесли з Харкова у Київ, національний центр України. Після Голодомору можна було не боятися, що проти радянської влади хтось виступатиме. У постгеноцидному суспільстві люди бояться держави. А тому не наважуються об'єднуватися між собою горизонтально. Тільки по вертикалі: піонерські, комсомольські, партійні, профспілкові організації. Це означає абсолютну залежність від держави.

Але з'явився не тільки страх перед державою, а й ненависть до неї. Це показав 1941 рік. Нацисти легко здобули Україну й дійшли аж до Кавказу. Бо українське населення не хотіло воювати за Радянський Союз. Тільки коли почали винищувати полонених, прийшло розуміння – це вже не ті німці, які були 1918-го. Народ відчув смертельну небезпеку і згуртувався навколо єдиної організації, яка була в СРСР – Комуністичної партії та її вождя Йосипа Сталіна.

Як довго відчуватимемо наслідки геноциду?

– Після трьох поколінь такого існування людина ментально стає нездатною чинити будь-який опір. Тому наше суспільство досі значною мірою постгеноцидне. Маємо всі ознаки цього: негаразди в економіці, політиці, перетворення України на олігархічну республіку. Ми то хочемо в Європу, то сахаємося від неї. Тільки 1991-го почало утворюватися громадянське суспільство. Це об'єднання по горизонталі. Виникнення організацій, які не залежать від держави й мають можливість контролювати її на вільних виборах. Першою ознакою цього була помаранчева революція.

Зараз у нас є три покоління: два радянські – діди й батьки – і одне "майданне". Коли буде два – пострадянське й радянське пенсійного віку, – тоді будуватимемо в себе Європу. До цього залишається років 15.

×