21-22 березня 1918 року до Києва прибули чотири полки Першої української дивізії. Її сформували німці з полонених-українців - солдатів колишньої російської царської армії. Дивізія стала "подарунком" для Української Народної Республіки, з якою Німецька імперія півтора місяця перед тим уклала Брестську мирну угоду. Впадала в око стилізована під козацький стрій уніформа вояків: сині жупани й шаровари та сірі вовняні папахи. Блакитний шлик спереду був прикріплений жовто-блакитною кокардою. Їх назвали "синьожупанниками", а дивізію - "Синьою".

Тодішній український військовий міністр Олександр Жуковський прийняв дивізію без захоплення. Вочевидь, сприймав її як німецьку "руку" в Києві для впливу на український уряд. Козаки спершу ночували в промерзлих товарних вагонах - чекали, доки підшукають для них приміщення у столиці. Військове міністерство "забуло" направити їм транспорт із харчами, тож перші два дні перебивалися сухарями - по 130 г на людину. Урешті-решт синьожупанників розмістили в чотирьох казармах у різних кінцях міста, по полку в кожній. Зокрема один - у лаврських келіях на Печерську. Ігумен погодився відчинити двері козакам лише після того, як ті пригрозили викинути звідти монахів силою.

У неділю 24 березня 1918 року по обидва боки вул. Володимирської між Михайлівським та Софійським соборами до 13.00 зібралося кілька тисяч киян. Бо п'ятничні газети написали, що у цей час тут відбудеться парад української козацької дивізії. На Софійській площі біля пам'ятника Богдану Хмельницькому чекало керівництво союзної й водночас окупаційної німецької армії Oberost. Центральна Рада - парламент УНР - у повному складі на чолі із професором Михайлом Грушевським стояла поряд.

З боку Михайлівської площі по команді виступили шість тисяч "синьожупанників". Назустріч шеренгам виїхало авто. Вийшов невисокий чоловік у солдатській шинелі й брудних чоботях - військовий міністр Жуковський. Соціаліст за поглядами, він привітав вояків:

- Здоров, товариші!

У відповідь - мляві відгуки.

Командир дивізії генерал Віктор Зелінський тихо порадив Жуковському повторити привітання інакше.

- Здорово, брати козаки! - вигукнув цього разу міністр.

- Слава Україні! - прогриміло над площею.

"Ідучи поперед сотні на коні, слідкую за вражінням, яке наша сотня робить на людність на вулицях. Запримітив я тих, хто нашій сотні та її пісні козацькій раділи. Але запримітив я й таких, які з ненавистю проти наших дихали. Найбільше ж зауважив я тих, кого наша сотня цікавила як новина, позатим вона була їм байдужою. Таке спостерігаючи, думав я з біллю: "Ще на слабких ногах стоїш ти, Україно!", - згадував офіцер "Синьої" дивізії сотник Тиміш Омельченко, який у царській армії був підпоручиком.

Після параду в центрі Києва "синьожупанники" отримали завдання охороняти завод "Арсенал", банки й будівлю Центральної Ради. Також їм доручили патрулювати вулиці, перевіряти помешкання й вилучати зброю. Зарплатні козакам не платили. Вояки не мали грошей на найпростіше. Зокрема, "стріляли" в перехожих цигарки. За два тижні їм так і не перемінили постільну білизну. Хтось із офіцерів дивізії врешті знайшов простирадла у ліквідованих лікарнях.

У середині квітня Жуковський наказав розділити дивізію й перекинути на захист кордонів УНР. Один полк мав відбути до Чернігова, інший - до Катеринослава, теперішнього Дніпропетровська. Другу дивізію - її створювали під Ковелем на Волині - міністр планував відрядити до Одеси. Але козаки відмовилися їхати: мовляв, вони потрібні саме в Києві.

Невиконання наказу дало німцям-союзникам підстави засумніватися в дисциплінованості цих частин. Був і ще один момент: у Києві вже готувався гетьманський переворот. А "синьожупанники", попри затримку платні й убоге харчування із сухарів і консервів, зберігали вірність слабкій владі Центральної Ради. Тож у ніч на 27 квітня 1918-го козаків "Синьої" дивізії роззброїли й розпустили по домівках. Як були, у парадних одностроях. "Синьожупанник" Федір Скрипниченко, приміром, подався до рідного Бахмута на Донеччині. А сотник Тиміш Омельченко, родом із Хорольського повіту на Полтавщині, згодом - за Директорії - дослужився до підполковника Дієвої армії УНР.

Перша українська дивізія - "синьожупанники" - за неповних три місяці існування не воювала жодного дня.

×