- Скільки вам років? Найближчі міста - Калуга й Тула, Твер теж є. Берете паспорт, свідоцтво про народження. Свідоцтво - бо тут у вас, буває, у паспортах пишуть із помилками. Сідаєте у потяг, їдете до нас. Ми вам усе розповімо. Нема нічого нереального в житті. Якщо візьмете квитки - зателефонуйте. Будемо вас чекати, - розповідає телефоном громадянці України 43-річний Ян Єрошкін, перший секретар посольства Росії. Він три роки консультує і зустрічає громадян, які мають намір переїхати до Росії жити постійно.
Із 2007 року й дотепер близько чотирьох тисяч громадян України виїхали до Росії завдяки федеральній урядовій програмі "Співвітчизники".
- Точнішої цифри нема, вона весь час змінюється. Пройде буквально 5 хвилин - і в нас відмітиться ще одна людина, яка поїхала. Це живі цифри, - пояснює Ян Єрошкін. Розмовляємо в його службовому кабінеті, на другому поверсі будинку по вулиці Кутузова, 8. Тут розташоване консульство Росії в Києві. Одну стіну кабінету завішено великою картою Росії. Області, які приймають переселенців у рамках програми "Співвітчизники", помічено синіми, жовтими та червоними прапорцями.
"Дехто тільки зараз отямився, що він не там, де йому слід бути"
Ян ЄРОШКІН, перший секретар посольства Російської Федерації в Україні:
- Щодня приходять, телефонують, пишуть листи. Без роботи не сиджу. Приймав двічі на тиждень, коли не було приміщення. Зараз консульство перейшло на щоденний прийом. Люди є постійно. Якщо хтось отримав свідоцтво учасника програми, то може їхати в Росію і через два місяці.
"Співвітчизники" - добровільна соціальна програма, затверджена указом президента Росії. Працює не лише в Україні, по всьому світу. Ми не агітуємо когось кудись їхати. Розрахована вона на співвітчизників, які хочуть повернутися на історичну батьківщину. А ми, працівники консульства, лише допомагаємо.
Я тут сиджу, аби допомогти людям визначитися в житті. Ще 1991 року всі ми жили в одній державі. І раптом усі прокинулися в різних. Дехто тільки зараз отямився, що він не там, де йому потрібно бути. Тому і створено програму з добровільного переселення.
Якоїсь прямої протидії цій програмі з боку уряду України я не відчував ніколи. Ми ж не рекрутуємо людей, не зганяємо їх у табуни, не саджаємо силоміць у потяги.
Такі ж програми повернення співвітчизників діють у Ізраїлі та Німеччині. Знаю, що ці країни спостерігають за нашою і запозичують щось із неї собі. Що саме, я не аналізував.
Хто виїжджає
Програма молодшає. Коли її починали, середній вік охочих виїхати з України становив 45 років. За 2010-й віковий показник знизився, зараз він - 36 - 37 років. Є 18, 20-річні. Повертатися в Росію переважно хочуть чоловіки. Переселяються цілими родинами, по п'ятеро-шестеро людей. Сьогодні на консультацію прийшов чоловік. У нього дружина і п'ятеро дітей. Каже, старший син дослужить у війську і збиратимуться.
Ізраїль та Німеччина спостерігають за програмою, запозичують щось із неї
Консульські представництва Росії працюють в Одесі, Сімферополі, Харкові, Києві та Львові. Їдуть з усіх куточків. Сплеску нема, показники щодо виїзду по всіх регіонах України однакові. Трохи менше почали виїжджати люди з півдня, із Криму та Одеської області. Бо там зараз усе стабілізувалося.
На прийом до мене часто приходять і українці. Але серед візитерів не було таких, які б узагалі забули російську мову. Хоча трапляються випадки, коли погано пишуть нею.
Приходив один громадянин із судимістю. Не замовчував цього. Ми не взяли документів на розгляд. Згідно з положенням, судимість у претендента на виїзд до Росії має бути погашена. Якщо людина це приховає, то все одно її перевірятимуть і це десь вилізе.
Чому виїжджають
Найбільше люди виїжджають через економічні причини. Так було за минулого уряду, так і при теперішньому. У когось нема роботи, в іншого у Росії живуть родичі й друзі. Хтось їде, бо колись служив у Росії в армії. Четвертий там народився, чи жив у дитинстві. А п'ятий прочитав про "Співвітчизників" у інтернеті, і йому це сподобалося. Є таке, що в Росії, наприклад, процвітає будівництво, а людина - справжній фахівець у цій галузі. У всіх усе по-різному. Ще не було двох подібних причин для виїзду. Це не передається, як інфекція. Політичного мотиву залишати Україну не було жодного. Єдине: за минулого уряду люди вказували на мовну проблему. А зараз такого нема.
Не беру жодних подарунків, усім кажу - нічого приносити не треба.
Як обирають місце для життя
По-різному. Це як ви, залежно від настрою, обираєте у магазині певний товар. Якщо в людини нема в Росії родичів чи друзів, то часто чую: "Хочу на Далекий Схід. Бо ніколи там не був".
Молоді кажуть, їм усе одно куди, просто хочуть переїхати до Росії. Питають, де можна заробити більше. Пояснюю - на Далекому Сході. Розпитують, який там клімат. Розповідаю детально. Кажуть, їх це влаштовує. Буває, обирають Камчатку. Пояснюю: там зарплата невелика -30-40 тисяч рублів, але ціни високі. Буває, що підприємства на Камчатці допомагають вирішувати питання з житлом.
Найбільший інтерес проявляють до Центру та Заходу Росії. Це міста Калуга, Калінінград, Твер, Липецьк. Зараз українці Курськом зацікавилися. Напевне тому, що близько.
Ще ніхто не переїжджав з України жити в Тульську, Курганську області та в Забайкальський і Алтайський край.
Як влаштовуються в Росії
Потім люди з Росії телефонують нам, дякують за допомогу. Один чоловік постійно запрошує мене в гості, на полювання й рибалку. Переїхав він у Красноярський край. Хотів відкрити бізнес. Але влаштувався працювати в муніципальну службу. Зараз працює радником голови районної адміністрації. Корінний киянин, має дорослих дітей. Виїжджав із дружиною. Зателефонував нам, тільки-но прибув на нове місце. Дуже тішився, дякував. Розповідав, що сніг навколо красиво іскриться, а він такого ніколи не бачив.
Люди приходять із різними спеціальностями, були й дивні. Наприклад, завітали на прийом дві оперні співачки. Одна вже виїхала в Росію, інша поки ні. Приходив винахідник. Хотів до батьків, які живуть у Росії. Йому не підходили ті професії, які пропонувала програма. То спочатку вирушив у запропонований нами регіон Росії, сам знайшов собі місце роботи. Повернувся, тоді допомогли оформити документи на виїзд. Був кандидат психологічних наук, захищав докторську. Хотів виїхати за програмою до Санкт-Петербурга. Але це місто не бере участі в програмі "Співвітчизник". Знайшов собі посаду психолога у школі в одній з областей, влаштувався на роботу. Якийсь час перечекав. Потім захистив докторську. Звідти його запросили працювати в університет Санкт-Петербурга.
Чим допомагає консульство
Даємо літературу, нічого не приховуємо. У кожному регіоні свій клімат, ціни, вартість житла. Людина повинна знати, чого очікувати, аби потім не казала: "Куди мене привезли, поїду назад!" Працюємо, аби не було повернення. Людина має визначитися з територією, де житиме і роботою. Якщо готова, даємо анкету на п'яти аркушах. Приносить копії паспорту, свідоцтва про народження, трудової.
Того ж дня все в електронному вигляді відправляємо в область Росії, куди українець має намір їхати. Комісія погоджує на місці всі питання з переселенням і вакансією. На це треба півтора місяця. Якщо на роботу не затвердили в одній області, пропонуємо іншу чи іншу професію.
Отримуємо результат, претендент приїжджає до нас. Довозить решту документів, фото, пише заяву на отримання свідоцтва учасника державної програми. Виписуємо свідоцтво. Людина сідає в потяг, чи на літак і їде в Російську Федерацію.
Рекомендуємо взяти з собою певну суму грошей про запас. Аби вистачило на два місяці з орендою житла. Невідомо, що може в житті статися. У Росії по курсу Центробанку йому сплачують усю вартість переїзду: квитки, контейнер, перевезення багажу, гроші на оформлення документів.
Зустрічають не в усіх областях. Наприклад, у Калінінградській потік переселенців найбільший. Туди з усіх куточків світу перебралися понад 12 тисяч людей. Усіх їх фізично не можна зустріти. Винятки робимо для тих, хто цього потребує або боїться сам крок ступити.
Будуємося в центрі, біля університету. Будинок невеликий, на три кімнати
Василь ЗАРІЧНЮК, 48 років, три роки живе у російському місті Липецьк
- Переїхав 2008-го завдяки російській урядовій програмі з дружиною, 47-річною Валентиною та 16-річною донькою Анастасією. В Україні жили в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Василь Васильович працює в Липецьку за фахом - геодезистом у дорожньо-будівельній організації. Розповідає, що заробляє близько 30 тисяч рублів щомісяця, тобто 8100 гривень. Дружина - біолог у приватній фірмі. Донька - 10-класниця. В Україні залишився син, 20-річний Ілля. Він студент Харківського політехнічного інституту.
- Про програму я прочитав у інтернеті. З'їздив у консульство до Києва, там усе детально розповіли. На оформлення документів і переїзд пішло два місяці. Квартиру в Кривому Розі не продавали. Взяли із собою контейнер із речами та меблями. У перший же день у Липецьку пішли в міську адміністрацію, зареєструвалися. Це було влітку. Винайняли квартиру. Доньку записали в школу, а самі чекали, поки отримаємо громадянство. Без нього легально на роботу ніхто не бере, то працював тимчасово. Громадянами Росії стали за чотири місяці.
Дружина родом із Воронежа. Але переїжджати туди не хотіли, бо люди там похмурі та якісь інші
Чому поїхали? У дружини проблеми зі щитовидкою, а донька була дуже хвора. Могла знепритомніти на вулиці. В Кривому Розі погана екологія, місто індустріальне, сильно забруднене.
У Липецьку дуже подобається. Люди прості, маємо багато друзів. Будуємося в центрі міста, неподалік університету. До кінця року хочемо в'їхати. Будиночок невеликий, на три кімнати.
Син до нас часто приїжджає. На Новий рік був, потім ще раз. Минулого вівторка поїхав в Україну. Каже, тут нижчі ціни на овочі й продукти. Та й ми так порахували. На місяць із святкуванням Нового року пішло 5 тисяч рублів.
Дружина родом із Воронежа. Але переїжджати туди не хотіли, бо люди там похмурі та якісь інші. У місцевій адміністрації до нас ставляться уважно, весь час відчуваємо підтримку. Познайомилися з багатьма учасниками програми, коли оформлювали документи в Липецьку. З України нікого не було, переважно з Середньої Азії.
Тут хороша природа й повітря. Є дві річки - Дон і Воронеж. Улітку в ліс ходили, купалися.
Донька в Кривому Розі була відмінницею. А тут пішла в 9-й клас і скотилася на трієчки. Важко їй було - вчилася українською. А зараз усе нормально, підтягнулася. Має друзів, ходить у гості, разом катаються на ковзанах.
Придбав собі "Жигулі", а дружині - "Оку". Із меблів нічого не купували, бо все привезли з собою. Перспектив на майбутнє тут більше. Зарплату в Липецьку нижче як 15 тисяч рублів ніхто не отримує.
Українською розумію загальні фрази. Тому не люблю ходити в кінотеатр
Росіянин Євген КИСЛИЙ, 23 роки, торік переїхав жити до України
Батьки й молодша сестра живуть у райцентрі Шебекино Білгородської області. Влітку закінчив факультет інформатики та управління Харківського політехнічного інституту. Працює програмістом у фірмі "ЕРАМ". Живе у Харкові в бабусі, 75-річної Валентини Пахомівни.
- 2004-го вступив в інститут і жив тут. 2009-го почав збирати документи для постійного проживання. Витратив рівно місяць. Потім заніс їх у паспортний стіл, чекав рік.
Ніякої різниці в людях не відчуваю досі. За менталітетом ми дуже подібні. Може, тому що Харків майже на кордоні, усі тут говорять російською. У гуртожитку однокурсники стібалися з мене, що я "кацап". Але то були дружні жарти.
Спочатку говорили, що розмовляю не як усі - був легкий акцент. Зараз його не залишилося. Українською розумію тільки загальні фрази та окремі слова. Тому не дуже люблю ходити в кінотеатр.
Україна - мій свідомий вибір. Закінчив університет, диплом український, є де жити. Більше можна знайти роботи за фахом не тільки у Харкові, але й загалом в Україні. Легше працювати і отримувати хороші гроші. У Харкові дуже розвинена сфера послуг, пов'язана з комп'ютерами та програмуванням. У Білгороді таких дві - три маленькі фірми. А в моєму рідному місті взагалі їх нема.
У Харкові дуже розвинена сфера послуг, пов'язана з програмуванням. У Білгороді таких дві - три маленькі фірми
Читав, що в Росії та в моєму місті всі зарплати "білі". Це маленький плюс. В Україні три чверті зарплатні - "сіра", і лише чверть - "біла".
Як був студентом, відпочивав у Криму. Був у Дніпропетровську, Львові й Одесі. Львів - місто старе, українізоване. Дуже цікаво було спостерігати там за людьми. До Одеси хотів потрапити після серіалу "Ліквідація" з Машковим у головній ролі. Подумав: місто напевне цікаве, якщо у ньому так дивно говорять.
Маю дівчину - 22-річну Вікторію, вона з Черкаської області. Зараз пішла з інституту, працює. Разом живемо в бабусиній трикімнатній квартирі, яка за 20 хвилин пішки від центру міста.
Батьки до мене не їздять, а я до них. Кличуть у гості, а жити - ні. Радіють, що знайшов хорошу роботу. Вони сюди теж не збираються, працюють, будуються. Живуть у приватному будинку. Деколи просять мене привезти щось по господарству. Минулого разу віз насос. Ще привожу батькам їжу, фрукти й овочі, бо вони тут дешевші. Інтернет в Україні теж недорогий. Не знаю нічого такого, що коштувало б у Росії менше, аніж в Україні.
Зробив першу серйозну покупку - мотоцикл "Ямаха" за 2 тисячі доларів. Купив бабусі радіоприймач і мікрохвильовку. Але вона нею не користується.
Оскільки оформив постійне місце проживання, то на роботі мене зареєстрували підприємцем. Ходжу на сальсу. Влітку багато гуляв, зараз менше. Цієї зими відкрив для себе два чудових місця. "Харківську Швейцарію" - місцевість, де дуже класно кататися на сноуборді й лижах. І громадську баню.
2 
35413
Коментарі