Насправді ми тоді всі прийшли сюди ненадовго, нам тоді важко було уявити, що все це триватиме і досі. Особисто я до цього не готувалася. А потім, коли хлинув потік біженців з Донбасу та Криму, зрозуміли, що, окрім нас їм допомогти нема кому і вже не було часу на роздуми. То ж ми не стали втікати від реальності та взяли на себе цю відповідальність.

Основна команда це: Влад Макаров - голова організації. У цивільному житті він - голова федерації теквондо International Taekwondo Federation у Дніпропетровській області, міжнародний інструктор, майстер спорту, має чорний пояс, 7-й дан. Я, Ірина Булишева – головний координатор, логіст, досі займаюся розселенням переселенців по області та Україні і вирішую інші питання, та Людмила Хапатько – художниця, фотограф, вона, окрім іншого, займалася адміністративною роботою та регістрацією. Разом із чоловіком Сергієм вони розробили єдину унікальну систему повного обліку переселенців.

На нас лягли питання з організації, розселення, вирішення побутових, юридичних, медичних, психологічних питань та забезпечення переселенців їжею, одягом і всім необхідним.

Так наша організація навіть видавала "Довідку переселенця", яка вважалася офіційною на всій території України. Дозвіл на це надала обласна адміністрація.

Ні. І тоді і зараз ми робили все це безкоштовно, хіба що коли отримували гранти від іноземних донорів, там нам передбачалася якась зарплатня.

37 тисяч переселенців зареєстровали, та кількість зареєстрованих звернень - більше 100 тисяч. Окрім них до нас зверталися і звертаються й інші категорії громадян. Наприклад – жертви домашнього насильства, яких до нас влаштовує поліція, бо їх нема куди поселити. Часто звертались військові, які теж не знали, хто їм може допомогти.

Найбільше - прості громадяни, українці. Несли все: продукти харчування, одяг, взуття, побутові речі, гроші. Все, що є в "Допомозі" - принесли люди, кожну виделку та дитячу іграшку. Також допомагали міжнародні організації, донори. Кімнати та кабінети відремонтовано, в основному, за грантові кошти від цих організацій.

Та основна підтримка – це громадяни та небайдужі люди. Допомагали церкви усіх можливих конфесій. Найбільше – католики та протестанти, кришнаїти постійно приходили, навіть якась африканська церква допомагала, усіх не перелічити. Багато людей пропонували забрати біженців до себе додому - в когось пуста хата, або кімната у гуртожитку. Були дні, коли стояла черга з таких людей, що забирали переселенців до себе додому.

Наприклад, один хлопець, Максим, сказав, що у нього пустий дім є в Могильові(село в Царичанському районі Дніпрропетровщини. - Gazeta.ua), але нема меблів. Ми зібрали меблі та побутові речі і він поселив там сім'ю з 10-ма дітьми. Ми досі передзвонюємося із ним.

Ні, вони повернулися додому у Слов`янськ коли місто звільнили. Та Максим потім поселив у тому домі інших переселенців.

Так, унікальні історії та досвід наших громадян. Якось до нас приїжджали проводити тренінги іноземні спеціалісти. Вони почали нам розповідати, як мити руки, бо в їх методичках йшлося про війни в африканських країнах. Ми слухали, а потім встали і почали розповідати про свій досвід і тоді вже лектори слухали нас. Бо у нас був унікальний досвід, який ми набули саме в умовах української війни та місцевих реалій.

Проблема в тому, що будь-яка допомога від держави може надаватися тільки в рамках законодавства. За всі 5 років війни не було розроблено жодного закону по переселенцям. Відповідно, якщо така допомога не прописана в законі то і в бюджет не закладаються кошти на вирішення цих питань. Наприклад, на 2019 рік знову не закладено ніяких коштів. Є тільки розпорядження Кабінету міністрів про щомісячні соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам їх розмір складає:

- для пенсіонерів, дітей, студентів денної форми які досягли 18-річного віку (до закінчення закладів освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років) - 1000 гривень на одну особу (члена сім'ї);

- для осіб з інвалідністю від 100 до 130% від прожиткового мінімума;

- для працездатних осіб - 442 гривні на одну особу (члена сім'ї).

Загальний розмір допомоги на сім'ю не може перевищувати 3000 гривень, для сім'ї, до складу якої входять особи з інвалідністю або діти з інвалідністю, - 3400 гривень, для багатодітної сім'ї - 5000 гривень.

У містах та селищах можуть створюються різні управління та департаменти, але це в рамках місцевого самоврядування. Тут вже багато залежить від місцевої влади і громади, наскільки вони розуміють та хочуть вирішувати ці питання. Десь є дуже ефективні управління, а десь тільки подарунки діткам на свята. Та в будь-якому разі така глобальна проблема має вирішуватись на державному рівні, а не на місцевому.

Доля 1,5 млн переселенців – громадян України не може вирішуватись людським фактором лояльних чи нелояльних голів міст та селищ. Захистити цих людей має держава.

Наразі існує дві державні програми підтримки - у першому випадку 50% за житло сплачує переселенець, а інші 50%– держава. У другому - місцеві бюджети 50% - 50% держава. За минулий рік за цими двома програмами було придбано 116 квартир для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб, зокрема, у населених пунктах:.

В цілому згідно статистики Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, станом на 1 січня 2019 року, офіційно забезпечені житлом з майже 1,5 млн переселенців – 7726 по всій Україні.

На жаль переселенці, проблеми яких ігноруються державою, мовчать. І складається враження, що проблеми не існує, як і з багатьма іншими викликами в нашому суспільстві.

Якщо ніхто не жаліється, то і проблем значить не існує.

Це, на жаль, риторичне запитання, ми можемо тільки оперувати фактами і бути реалістами. Переселенці мають об'єднуватись і вимагати від влади підтримки. Поки що іншого шляху немає.

Так, їдуть і не менша кількість, але специфіка дещо змінилася. Зараз здебільшого їдуть у пошуках кращого життя, як гастарбайтери. Адже, уявіть, що таке 5 років для 13-річного хлопця, який закінчив школу і сформувався в умовах окупації та російської пропаганди. Україна для нього вже як інша європейська країна.