Головне – приборкати Кремль. Десант, авіація, ракети росіян загрожують більше за ядерну зброю

Допускаю можливість розміщення Путіним тактичної ядерної зброї в Білорусі. Стратегічна натомість потребує серйозної роботи, тож малоймовірно. Це один із можливих варіантів, як Кремль може загострити ситуацію в Східній Європі. Така карта – на столі в Путіна. Але прогнозувати, вибере її чи інші варіанти для загострення ситуації - те саме, що гадати на кавовій гущі.

Залежить від того, як оцінюватимуть загрози їхні експерти з безпеки. Якщо побачать критичні ризики для своїх країн, буде реакція.

Очевидно, таке розміщення змінило б безпеку в Європі. Мінськ є підписантом Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, яка передбачає відмову від розміщення на своїй території боєголовок. Цей крок означав би перегляд статусу Білорусі та створив би додаткову кризу в регіоні.

Це б суттєво погіршило ситуацію з безпекою Східній Європі. Хоча не настільки радикально, як може здатися. Бо ядерна зброя є на території Росії. І вона теж близько до країн ЄС і НАТО. Із тактичної точки зору, мало що змінилося б. Але для дипломатії це б означало, що Росія йде на подальшу ескалацію гонки озброєнь і втягує в неї Білорусь. Мінськ внаслідок дій Лукашенка потрапив у безвихідне становище і змушений був би танцювати під дудку Кремля.

Завелике теоретизування і "якбитологія" віддалена від практичних речей. Натомість в України є серйозні ризики через розгортання Росією військ біля кордонів і тиск через можливе захоплення територій.

 

Тому ядерна зброя не змінює докорінно ситуації для України. Нам слід максимально укріплювати обороноздатність і координувати зусилля з країнами НАТО. Адже Росія загрожує нам не ядерною зброєю, а звичайною конвенціональною війною. Зокрема, засоби, за допомогою яких Москва планує можливу операцію – десантні сили, авіаційні та ракетні удари по цілях в Україні, наступальна механізована техніка. Це те, що нам загрожує, і вже є уздовж наших кордонів.

Переміщення ядерної зброї – чутлива тема для світового співтовариства. Провідні країни доклали величезних зусиль, щоб знизити загрозу ядерної війни. Якщо Росія піде цим шляхом, буде означати, що вона відмовляється від рішень початку 1990-х, які стосувалися ядерного нерозповсюдження та роззброєння. Це вплине на її сприйняття у світі.

Це не те, чого домагається Росія. Якби хотіла лише цього, досягла б легко - грою на страхах західноєвропейських членів Альянсу. На це слабке місце Кремль досі ефективно тиснув, через що український запит на членство залишається без відповіді. Не потрібно ніяких письмових зобов'язань у такому випадку. Путін це знає. Тому домагається іншого – публічного приниження країн Заходу і ключових інституцій, які в цих переговорах можуть виявити слабкість, відмовитися від власних політичних зобов'язань перед Україною і Грузією, даних на Бухарестському саміті НАТО 2008 року.

Дії Путіна можуть засвідчити брак єдності в Альянсі. Це буде підривати і розхитувати позиції опонентів Кремля, їх спроможність діяти синхронно та консолідовано перед викликами.

Мета Кремля – подальший підрив інститутів НАТО і Євросоюзу. Тиск Москви може посилити проблеми і розбіжності в євроатлантичній спільноті.

В першу чергу, чекаю відповіді європейських лідерів, щодо яких Путін вперше заявив, що не потребує їх за столом переговорів зі США. Російська позиція свідчить, що в питанні європейської безпеки росіяни хотіли б вести переговори без участі європейців. Тільки двосторонні розмови зі США. Серйозна образа. Дивує відсутність реакції з європейських столиць, колективної відповіді. Москва не бачить за столом переговорів не тільки країни Балтії чи Польщу, але Францію чи Німеччину, яким відмовляє у праві бути учасниками європейських справ. Це випробування на міцність Західної Європи.

Це один з факторів, який спонукав Росію до активних дій. Москва бачить, що Захід, зокрема, Штати в глобальному плані не готові військово відстоювати свої інтереси. Там, де можна вийти з гри, виходять. Це створює в Росії сподівання, що так само Вашингтон не буде активно протистояти російській військовій загрозі. Афганський прецедент мотивував росіян до наступальної дипломатії.

Перспектива вступу – віддалена історія. Ряд західноєвропейських країн не хотіли б зараз бачити нас в НАТО. Адже для них це буде означати втягування у конфлікт із Росією, чого не хочуть. Однак ми отримуємо допомогу від Альянсу. Втім вона не тотожна готовності фізично захищати Україну збройними силами країн-членів.

 

Поки в України буде в конфлікт із Росією, ці країни будуть блокувати вступ. Для приєднання нам потрібна згода всіх 30 членів Альянсу, чого нелегко досягти.

Дії Путіна значною мірою демонстративні. Можливо, сподівається на дипломатичний ефект від маневрів. При підготовці ефективного наступу важлива раптовість. Її немає. Навпаки, бачимо показові дії. Це може свідчити, що Кремль використовує військо як засіб тиску.

Проте ініціативи, які Кремль надіслав у Вашингтон, віддаляють від розв'язання. Те, що там написано, і в який спосіб їх злили в мас-медіа, свідчить, що Москва не розраховує досягнути дипломатичного результату. Більшість пропозицій за визначенням неприйнятні. Тому аналіз ситуації навколо проєктів договорів, запропонованих Росією, не дозволяє бути легковажними.

Тепер російській стороні нікуди відступати. Якщо висунули ультиматум Заходу, і його неможливо виконати, то Кремль сам створив умови, в яких змушений буде реагувати на неминучий провал переговорів.

Щоб створити інформаційний шум, який би розв'язував руки. Мовляв, дивіться, ми вийшли з мирними пропозиціями і навіть їх не приховуємо.

У цьому найбільший ризик ескалації. Росіяни можуть використати війну як інструмент, який посилить їх переговорні позиції і поставить Україну та західних партнерів перед необхідністю йти на неприйнятні політичні поступки, які можуть зруйнувати Українську державу. Насамперед, це стосується вмонтовування маріонеткових режимів ЛНР/ДНР в її політичне тіло.

Безсумнівно, на сьогодні можемо говорити, що рівень несумісності систем Росії і Білорусі та демократичного світу досяг такого рівня, що виникла нова версія "залізної завіси". Добре, що ми на правильній стороні. Але розуміємо, що Росію це не влаштовує. Нас хочуть засмоктати на той бік і перетворити на ще одну Білорусь.

Щодо Албанії і Північної Македонії деякі країни Західної Європи та Болгарія протягом минулих років всіляко зволікали з початком переговорів про членство, хоча Єврокомісія давно дала добро.

Україна знаходиться принаймні на крок позаду в цьому процесі. Найближчим часом радикальних змін в євроінтеграції не побачимо. Проте в нас є інструменти - Угода про асоціацію. Там прописані наші зобов'язання, кроки в пристосуванні нашого законодавства до європейського економічного співтовариства.

Ми цього року підписали Угоду про спільний авіаційний простір з ЄС. І ще багато схожих буде. Рухаємося крок за кроком, етап за етапом. Це не стрибкоподібний процес.

Слід максимально втілити в життя Угоду про асоціацію у визначені терміни. Тобто протягом 10 років від вересня 2017-го, коли набула чинності. Тоді можна буде говорити про подальший крок - заявку на формальне членство. На сьогодні виконали значну частину роботи. Проте менше, ніж передбачено календарем, який узгодили з Євросоюзом.

Наша євроінтеграція набула форми рутинної роботи, де значно більше технічних деталей, ніж великих політичних кроків. Слід накопичити критичну масу змін, внаслідок яких Україна де-факто зможе стати частиною єдиного європейського ринку. Коли зробимо це, в нас виникнуть кращі для політичного кроку подачі заявки умови.

Для Євросоюзу пріоритетне питання – адаптація бізнесу до зеленого курсу. ЄС має вимоги до членів та партнерів у цій сфері. У нас тут певні відставання. Уряд вніс законопроєкти, які часто блокують лобісти від бізнесу. Останній не хоче вкладати великі гроші в модернізацію виробництв. Але держава взяла на себе зобов'язання і повинна досягти результату.

Також серйозно слід попрацювати в сфері цифрових прав. ЄС висуває високі стандарти до захисту персональних даних. Часто легковажно до цього ставимося. Потребуємо серйозного законодавчого врегулювання.

Зрозуміло, 2022-го в нас по всіх напрямках потрібні зміни. Наприклад, в енергетиці. Це великий блок завдань. Є питання щодо сумісності наших і європейських енергетичних систем.

Наступний рік буде вирішальним у переговорах щодо приєднання до європейської угоди з визнання промислової сертифікації. Так званий "промисловий безвіз" дозволить визнавати в ЄС українські промислові товари без повторної сертифікації. Важливий крок, але необхідно, щоб наша система сертифікації повністю відповідала європейським стандартам.

Головна тема стосуватиметься того, чи вдасться приборкати Кремль. Які б ми стратегії не будували, але мати сусіда з такими настроями – це для нас екзистенційна загроза. Як дамо з цим раду, як зможемо заспокоїти ситуацію на триваліший період, буде визначальним. Нам слід відстояти суверенітет, наше право визначати власний шлях. Це основна задача, якій будуть підпорядковані всі інші складові зовнішньої політики.