- Я закінчила робочий день, прийшла до дому і в той момент мені зателефонували. Це був Володимир Регеша - командир добровольчого підрозділу, в якому воював мій чоловік. Я зраділа, привіталася.., а потім в трубку прозвучало, що Дмитра уже не має..

В очах потемніло, стало важко дихати. Я приїхала до матері, аби вона мені щось пояснила, проте мене "накрило" остаточно. Спати, їсти, плакати – не могла. Мене водили за руку, а я просто виконувала команди. Життя на той момент зупинилось.

27 вересня 2016 року. Я його провела на потяг, посадила у вагон і вийшла. Правда все було якось не щиро. Ми перед тим трішки посварились. Але в той же момент, я подумала, що не так потрібно проводжати на війну. Тому повернулась до Дмитра: обняла, по цілувала і він поїхав. Більше ми не бачились.

Останні місяці його життя. Ми нечасто спілкувалися. То зв'язок був поганий, то в нього планшет перестав працювати.

27 березня, за три дні до своєї загибелі, він з чийогось телефону зателефонував моїй матері, яка тоді святкувала свій день народження. Заодно і нам вдалося поговорити.

За тиждень до трагедії мені приснилось, що я блукаю по яскравому цвинтарі і відвідую чиюсь подвійну могилу. Це було дуже страшно. Я прийшла на роботу і сказала подрузі про сон. Ми почали шукати в інтернеті значення цього сну. Там писало, що це до втрати близької людини.

Також днів за десять до трагедії, в мою голову лізли погані думки, тривожні. На жаль, вони справдились потім.

Це справжня казка. Мені було 16 років, йому 14. Він приходив на репетицію в музичну рок-групу. Це була молодіжна тусовка, всі носили довге волосся. Я теж попала туди по запрошенню. Саме там, я побачила Дмитра. Він мав кучеряве волосся, сам юний, чистий погляд. Перше, що я подумала: "Який ангелочок''.

На святкуванні Нового року, ми знову побачились. Це був 1988 рік. Але ми тоді не стали справжньою парою. Доля нас розлучила.

У 2007 році, ми знову побачились і більше не розлучалися. Я йшла біля свого дому, коли до мене підійшов хлопець і запитав: Вибачте, ви Яна? Як виявилося, що у кожного з нас особисте життя геть не склалося. І ця зустріч подарувала нам другий шанс.

Я тоді дуже хворіла, в мене боліли ноги. Діма приходив до мене, змушував ходити, щоб розвиватись. Разом, ми перемогли хворобу. Дмитро забрав мене до себе і ми почали жити разом. Це було казкове життя. Він міг зранку прокинутися і бігти до озера, яке знаходилося неподалік нашого дому. Там розводив багаття, смажив сало, хліб чи курочку. Телефонував мені і говорив, щоб я приходила, уже все готово. Ми завжди були поруч, нам легко жилося.

Дмитро на балконі створив собі такий кабінет, де поклав стіл і холодильник. Там він по ночах грав на гітарі, писав музику і витягував їжу з холодильника, грав у шахи. Тобто, все, що потрібно для щастя – знаходилось поруч.

Він приїжджав на Майдан, підтримував людей. Особливо страшно було, коли відбувалися розстріли людей. В такі дні він їхав сам і не брав мене з собою. Пригадую, що 20 лютого зранку, Дмитро повернувся до дому: стомлений, весь пропахлий димом.

Одного разу повертаючись до дому, він побачив на стовпі оголошення. В якому усіх бажаючих, запрошували вступати у "Правий сектор". Дмитро прочитав, загорівся і сказав: потрібно приєднатися до них. Це було весною. А літом, таємно від мене, він почав домовлятися, щоб поїхати в тренувальний табір "Десну". Я дізналася про це тільки за день до поїздки. Було важко, проте, ми з мамою вирішили його підтримали.

Після навчально центру, він приїхав до мене на роботу і запропонував розписатись, тобто узаконити наш шлюб. 10 жовтня 2014 року – нас розписали, чоловік завів мене на роботу і поїхав на війну.

На початку він жалівся, що в них погані буржуйки. Побратим з позивним "Тритон", щось там змушує робити. Його не влаштовували побутові негаразди. Але з натхненням розказував про волонтерів, музикантів, які приїжджали до них. Майже ніколи не розповідав про війну. Хоча, я не раз чула в телефон, коли говорила з ним, як там стріляли. Напевно беріг мене.

Життя продовжується, але покою ніколи не буде. Це втрата навіки. Душа болить, дуже його не вистачає. Коли минуло 40 днів після його загибелі, він приснився мені в тривожному сні. У великому будинку, на другому поверсі - стояв довгий дерев'яний стіл. Там сидів Дмитро без форми і кілька чоловіків у формі. Я піднялась по сходинкам і кажу - "Діма, ти ж казав, що ми розпишемось, чому не одружуємося?" Він сказав: Котя, давай почекаємо..

Перша половина року була жахлива. Я ходила на кладовище, щоб поговорити з ним. Друзі говорили, щоб відпустити все, хоча, я не тримала. Ми були надто зв'язані одне з одним. Дмитро, ще раз прийшов до мене в сни. Подарував два букети троянд: білих і червоних. І після цього перестав приходити.

Я ж почала жити тільки завдяки добрим людям, які допомогли мені вижити. Вони зібрали гроші на пам'ятник, допомогли з підготовкою документів, вислуховували мої жалі і плачі в телефонних розмовах.

Перша ротація Дмитра на війну – це селище Піски. Вона відбувалася в часи боїв за Донецький аеропорт. Потім він прийшов додому, але довго не міг тут знаходитись. Одного разу підійшов до мене і сказав, що хоче знову на війну. І запитав про моє відношення до цього. Мені було дуже важко переживати його перший похід, але я сказала, що підтримаю його у всьому. Він посміхнувся і просто подякував.

В останній місяць березня 2017 року, ми майже не розмовляли. Був геть поганий зв'язок. Але Дмитро зателефонував з невідомого номера на мій день народження. Був веселий, вітав мене. Я запитала його, коли він повернеться. Той відповів: "Скоро, дуже скоро". Більше дзвінків уже не було. А Дмитро справді повернувся, але уже в труні.