Нещодавно мене хотіли побити гопники. Років зо п'ять я не зустрічав у Львові представників цієї неординарної верстви суспільства. Навіть почав думати, що їх не стало. Але ні, виявляється, помилявся.

Двоє хлопців із пивом у руках підійшли до нашої компанії з пропозицією познайомитися. Потім з'явилися ще двоє, далі ще четверо. Людей більшало, тон грізнішав. Посипалися запитання: "Щось не подобає­ться?", "Може, поговоримо?", "Ти хто такий?" Один, у спортивній кофті й зовсім лисий, постійно повторював: "Я пообіцяв друзям сьогодні нікого не бити". Ще був так званий добрий поліцейський — відводив товаришів убік і пропонував піти геть. Ті не реагували.

Я пообіцяв сьогодні нікого не бити

Зазвичай у таких ситуаціях є два варіанти розвитку подій. Можна мовчки підтакувати й ігнорувати. Тоді противникам рано чи пізно це все набридне, й вони підуть геть, максимум кинувши кілька образливих слів услід. Або ж розбити комусь носа, а потім відгребти по повній — бо гопників помітно більше, а майстра спорту з карате серед нас немає.

Усе закінчилося банально — почався дощ, і ми гордо залишили непроханих співрозмовників. Сховатися від дощу — це не так принизливо, як утекти.

Тепер мене мучать два ­запитання. Перше: чи ­побили вони когось того вечора? І друге: а може, хлопці справді хотіли познайомитися? ­Просто не змогли донести нам свою думку через алкогольне ­сп'яніння. Як казала одна з моїх улюблених команд КВК: "Насправді ми не ­смішні. ­Просто ви нас не так зрозуміли".

×