Музикант і дизайнер одягу Любов Гук, 26 років, керує фольклорним гуртом "Овамо". Пісні для репертуару підбирає в тому числі і з тих, які записує по селах у фольклорних експедиціях. Лише з трьох експедицій областями центральної України та Поліссям (Житомирська область) записала більше тридцяти давніх пісень.
- На мою думку, нам "дядько Верьовка" зробив медвежу послугу, він ввів режим академічного народного співу, який вже важко назвати автентичним.
- Чим відрізняється від автентичного?
- Постановкою голосу як мінімум. Верьовкінський стиль, якщо так можна сказати, співається одним голосом, який більш тяжіє до естрадного вокалу, а бабуся-автохтон, яка пам'ятає пісні 17-18 століття, зовсім іншим. Це легше почути, ніж описувати – одна й та сама пісня буде звучити абсолютно по-різному в залежності від манери співу: або естрадно, або автентично. Плюс до всього, верьовкінська манера дуже спрощує виконання та й самі пісні. В автентичному співі є так звана мелізматика - дуже маленькі, ледь помітні нюанси звуку, тону, вимови тощо. В класичній музиці ми маємо сім тонів – рівномірно темперований стрій, сім нот, простіше кажучи. А бабуся іноді може заспівати так, що подекуди це неможливо записати нотами, оскільки в деяких моментах – це менше ніж півтону. Тобто, в нас навіть ноти нема, щоб це назвати. До речі, в східній музиці – наприклад, в іранській, чи індійській є назви для цих звуків – приміром, в іранській музиці нота, яка приблизно дорівнює одній чверті тону називається "корун". В європейській музиці, наскільки мені відомо, такого немає.
- Бабця з одним зубом може співати так, ніби він у неї - це музичний інструмент.
- Так, і це можуть тільки вони, до речі. Ми, збираючи зразки автентичного співу і відтворюючи їх, вважаємося вторинними виконавцями. Ніби повторюємо все правильно, але все-одно бабуся робить щось унікально. Вона виросла десь в глухому Поліссі, і коли співає, то ніби всю культуру виспівує. Те, як вона звуки вимовляє й як з ними поводиться, як вирішує певні моменти гармонії - це неможливо повторити, треба теж там вирости й бути в традиції.
- Їхні внуки вже не співають?
- Діти не співають, не те що внуки. Мати співає, а дочка, якій під 60, уже ні.
- В чому причина?
- Вони просто не розглядають це як цінність, і відповідно не переймають. Це єдине пояснення. Бабуся відспівала нам, потім каже: "А тепер давайте і ви поспіваєте". І коли ми співаємо, то найбільше дивується насправді не бабуся, а її дочка, - їй дивно, що нас молодих це цікавить. Цим старим бабцям і дідам по 80-90 років. Вони помирають дуже швидко, і з собою забирають пісні. Це буквально - жодних метафор. У мене був один характерний випадок. Одного разу навмання потрапили ми в село Бовсуни на Поліссі в Житомирській області. Приїхали туди і одразу почали розпитувати у місцевих: "У вас співають давніх пісень?". Розпитувати в експедиціях доводиться часом дуже довго, бо, як правило, навіть коли тобі відповідають : "Так, авжеж, співаємо", то в половині випадків – це не ті пісні, які ти шукаєш. Більша половина сіл сьогодні співають "варенички" і всю новітню так би мовити шароварщину, а ті пісні, які мені потрібні, мало хто знає. Отже, в Бовсунах на диво, швидко з'ясовали, що є носії – бабці, а особливо один найстаріший в селі дід, котрий знає купу пісень, і про звичаї може розказати. Ми бувало зраділи, бо це подвійна вдача – натрапити на пісні та ще й в чоловічому вокалі , який вважається вкрай рідкісним сьогодні, - але: "Дід, - кажуть нам спокійно, - помер шість годин тому". Йому було 98 років, тому дивуватися нема чому, але я була сильно вражена навіть не тим, що він помер, а тим, що забрав із собою пісні, які крім нього більш ніхто не знав.
- Як ти переконуєш людей заспівати тобі старих пісень?
- Важко переконати, насправді. Найголовніше – показати бабцям, що для мене це по-справжньому важливо. Їм дійсно важко повірити, що це когось може цікавити. Хоча у мене був випадок, коли до мене через усе село спеціально прибігла бабця і сказала: "Я тобі маю заспівати одну пісню, все життя хотіла її комусь передати, і ще нікому не передала". І заспівала. Всі інші мовчали в цей час, бо крім неї цю пісню більш ніхто не знав. Пісня, до речі, на доволі поширений мотив : про багатство та бідність, але форма унікальна: "багатая сестра з пірогами, а бєдная сестра да із сльозами", "да ішла же сестра да і до комори – оступися, сестро, да із дороги". А вона відповідає братові : "Чи я ж тобі, брате, да і не родина, що я тобі й стежку, да і заступила?" - "А якби ти, сестро, да і в жупані, то ти була б, сестро, да і мєжду намі. А як же ти, сестро, да й і у свитині, наробила сорому всьой родині". Бабуся плакала, коли співала, видно в неї доля схоже склалася.
Іншу бабусю в селі Солов'ї поряд з Бовсунами я півдня вмовляла заспівати мені. Вона неохоче,але погодилася. Сказала приїхати через день. Ми приїхали з хлібом-сіллю, як годиться. Бабуся зібрала в хаті село: дід, кум її, ще пару бабць, які підтягували і навіть пару слухачів. Відкрила свою хату в, який вона не живе, але яка стоїть прибрана зі всім необхідним. Тим, що відкрила хату, здивувала всіх односельчан: "Варвара, відкрила палац!", - казали, одним словом перетворили запис на ціле свято. Вони в тому селі не співали 25 років, тому це справді свято було.
- Обираєш найвіддаленіші села?
Не обов'язково, але у "найближчих" селах, як правило, вже побували до тебе і вже там все зібрали. Зазвичай, коли їдемо кудись далеко по справах, то просто виділяємо час, щоб заїхати в околичні села, які трапляються нам по дорозі. Іноді ми так до кордонів Білорусії добиралися – "по дорозі". Всюди, куди попадаємо, робимо розвідку по фольклору - чи є тут щось. Коли натрапляємо на скарби, то поки не зберемо – просто так не поїдемо.
8 
4880
Коментарі