10 художніх і дев'ять документальних фільмів покажуть на 11-му Фестивалі американського кіно "Незалежність". Відбудеться 13-19 травня в столичному кінотеатрі "Жовтень".

Про особливості кіноогляду та найцікавіші прем'єри Gazeta.ua розповів програмний координатор Віктор Глонь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому "Земля кочівників" отримала "Оскар": що треба знати про фільм та інших лауреатів

Як обираєте фільми для показу на фестивалі?

‒ Пропонуємо до уваги знакові стрічки останнього сезону. Картини на соціально важливі теми, що демонструють розмаїття США, американського кінематографа й силу незалежного творчого мислення.

Це учасники фестивалів у Санденсі, Каннах, Венеції та Берліні. Коли формуємо програму, передивляємося десятки, якщо не сотні новинок. Майже щоразу доходимо висновку: лауреати – якраз те, що найвиразніше, найцікавіше й найактуальніше. Варте демонстрації в Україні. Відзнаки на відомих кінофорумах не дають випадковим фільмам. Тобто вони вже якось вирізняються з решти.

Ці прем'єри мають бути знайомі людям, які хоч трохи цікавляться американським кінематографом. Їм хочеться подивитися саме те, про що вже чули. Що, власне, і доводять продажі абонементів. Один із наших принципів – дати глядачу таку можливість у нормальному форматі.

Це кіно, яке називають незалежним – на противагу комерційному?

‒ Специфіка американського кіно в тому, що воно все комерційне. Хіба що обсяги комерції відрізнятимуться. А термін "інді" просто позначає роботи, що виробляються не великими студіями, як Warner Bros. чи Disney, а маленькими, менш відомими. От і вся різниця. Частка ринку, на яку вони орієнтуються, менша, але теж є.

Основна аудиторія більшості так званих інді-фільмів – люди з вищою освітою, які цікавляться не лише своїм добробутом. Хочуть бачити, що відбувається навколо, чим живуть люди за кордоном. Таке кіно – один із найпростіших і найефективніших способів. Осмислюють реальність і дають сконцентрованішу й ціннішу картинку, ніж можна знайти у соцмережах. Знаходять своїх глядачів, бо показують світ справжнім.

Такі стрічки зазвичай краще висвітлюють американську дійсність, ніж блокбастери?

‒ Так. Певні речі, які ми зазвичай асоціюємо з Голлівудом – характерні для незалежних, авторських фільмів також. Той же шлях до успіху, хепі енд. Просто самі сюжети ближчі до одноповерхової Америки, життя пересічних громадян і, власне, до нашого з вами. Зрештою, зводяться до загальнолюдських драм, випробувань, колізій. Ламають стереотип про більш і менш заможні країни, більш і менш розвинуті. На персональному рівні все схоже. Тож чи відбувається дія в Арканзасі, чи у Вінниці – не має набувати визначального значення.

Фільмом відкриття стане драма "Звук металу". Чому обрали саме її?

‒ Панк-барабанщик Рубен поступово перестає чути, за сюжетом. Після висновку лікаря й попередження про невідворотну глухоту розуміє, що його музична кар'єра під загрозою. Спершу хоче зробити операцію, щоб відновити слух. Зрештою усвідомлює, що не в цьому взагалі сенс. Що він цьому світу потрібен не тільки через своє вміння грати на барабанах. Життя водночас і складніше, і простіше за це.

Дехто вважає, що для щастя потрібна хороша робота, якісь матеріальні блага – машина, дорогий телефон. Мабуть, трохи неповно дивляться на життя. Варто відійти назад, видихнути й подивитися заново на довкілля й на самого себе в цьому контексті. Побачити себе як справжню особистість, а не просто функцію.

Ти не професія, а людина – так можна охарактеризувати головну думку стрічки режисера Даріуса Мардера. Приклад спільний для будь-якої країни. Чогось суто американського в цьому немає.

Цінність фільму в тому, що розкриває ці питання влучно, тонко, достовірно. Має потужну гру британського актора й музиканта Різа Ахмеда. А звуковий монтаж зображає втрату слуху Рубена. Режисер використовує звук і тишу як основні елементи. Наводить різкі контрасти між тим, що чує герой, і що – ми. Це ще один привід подивитися на великому екрані. Адже кінотеатр – це не лише зображення.

Драма про втрату й розпач, про силу духу й людський вибір, коли життя зазнає незворотних змін. Картина отримала дві премії "Оскар" - за монтаж і звук.

Які ще найочікуваніші прем'єри ігрової програми?

‒ "Мінарі" режисера Лі Ісаака Чанга. Одна з топових новинок року. Отримала "Оскар" за найкращу жіночу роль другого плану - Юн Юджан. Напівавтобіографічна драма розповідає про корейську родину, що намагається пристосуватися до ролі іммігрантів у США. Переїжджають на крихітну ферму в Арканзасі в пошуках власної американської мрії.

Головна тут проблема особистої асиміляції та водночас збереження своєї національної, культурної ідентичності. Розглядається з історичної дистанції. Дія відбувається у 1980-х.

"Сурогат" Джеремі Херша. Тонка драма на актуальні теми етики й політики особистості. Вебдизайнерка з Брукліна погоджується стати сурогатною матір'ю та доноркою яйцеклітини для свого найкращого друга та його чоловіка. На 12-му тижні вагітності передпологовий тест повертається з несподіваними результатами. З'ясовується, що дитина народиться з вадами. Герої постають перед моральним вибором – чи робити аборт. Розгортається дискусія щодо неоднозначних, непростих питань.

"Прийдешній світ" Мони Фаствольд. Ліричний вестерн про жіночу пристрасть. Події розгортаються в штаті Нью-Йорк у 1850-ті. Ебігейл – дружина фермера. Знайомиться з одруженою сусідкою Таллі. Близькість виявляє порожнечу в їхньому житті, яку раніше не помічали.

Це ніби "Горбата гора", тільки за 100 років до того й про жінок. Кіно про те, про що раніше не можна було говорити, а зараз аудиторія для цього є.

Що об'єднує ці картини?

‒ Люди хочуть бачити на екрані себе. Представлені роботи – тематично наповнені. Висвітлюють права жінок і меншин, гендерну й будь-яку іншу рівність. Це не просто те, що зараз болить Голлівуду. Ідеться не тільки про інді-кіно, а про загальнолюдські тренди в глобалізованому світі.

Попри відмінності в основі цих стрічок лежать історії та емоції, які можуть сприйняти люди з усіх країн. Незалежно від національності, статі й сексуальної орієнтації. Таке кіно нагадує: треба залишатися собою, але й розуміти інших.

Окрім художнього кіно, показуєте документальне. Чому вирішили поєднувати?

‒ Маємо програму неігрового кіно, тому що культура американської документалістики вплинула на весь світ, зокрема й Україну. Але стараємося відійти від стандартного телевізійного продукту. Відбираємо кінотеатральні роботи.

Здебільшого стрічки програми присвячені актуальним соціальним і політичним темам. Це те, що вирізняє американську документалістику. Підходять не так з естетичної, як із практичної точки зору. Не просто відбиток часу, як часто люблять європейці. На меті завжди стоїть розв'язати проблему. Через її оприлюднення й популяризацію. Аби дізналися й потім щось робили з цим.

Який фільм із добірки документалістики варто виділити?

‒ Серед цьогорічних прем'єр - "Мерія" режисера Фредеріка Уайзмана. Триває 4,5 години. Незвично показувати таке довге кіно, але ми не могли обійти сучасного класика.

Уайзман фокусується на документуванні державних установ своєї країни. Заходить кудись уперше, вмикає камеру й спостерігає за повсякденною роботою в стінах адміністративних будівель та інших закладів. Намагається зрозуміти цей світ і показати нам.

"Мерія" дає змогу зазирнути за лаштунки міської ради Бостона, де розв'язують питання расової справедливості, нестачі житла, кліматичних проблем. Режисер знімав діяльність місцевої влади впродовж 2018-2019 років. Без стандартної сюжетної арки, закадрової оповіді, інтерв'ю з героями. Показує, як мер зустрічається з помічниками, звертається до керівників підприємств, вислуховує ветеранів, відзначає День подяки, робить традиційну промову про становище міста. Також Уайзман стежить за державними службовцями, які працюють із людьми, що потребують допомоги. Наприклад, запобігають виселенням, займаються питанням економічного розвитку латиноамериканських жінок.

Цього року ви вперше додали секцію ретроспективи.

‒ Обрали три роботи режисера Девіда Лінча до його 75-ліття. Концентруємося на середньому періоді творчості. "Синій оксамит" 1986-го, "Дикі серцем" 1990-го та "Малголланд Драйв" 2001 року – його найвідоміші фільми. Не були в українському прокаті. Нашому глядачу цікавіше приходити на вже знайоме кіно й передивитися на великому екрані, ніж віддаватися чомусь невідомому.

Стрічки представляють той етап, коли Лінч здобув визнання в мейнстримному середовищі, довіру як автор, здатний створювати саспенс і занурювати у свій вигаданий світ. Це кіно – умовно доступне для широкої аудиторії. Дивне, але не настільки, щоб відвернути людину, яка не цікавиться американським сюрреалізмом.

"Малголланд Драйв" вважається одним із найкращих фільмів XXI століття. За сюжетом, після автомобільної аварії акторка втрачає пам'ять. Знайомиться з жінкою, яка теж хоче підкорити Голлівуд. Разом вирушають у подорож Лос-Анджелесом на пошуки правди, які обертаються для них пригодами на межі фантазії та реальності. Режисер описав картину як "любовну історію в місті мрій".

Із "Малголланд Драйвом" зачиняється вікно у світ Лінча. Подальші твори – останній повний метр "Внутрішня імперія" та третій сезон "Твін Пікса" - майже не зрозуміти.

Роботи постановника мають унікальний шарм. Передає людські переживання візуальними образами, які важко окреслити словами. Найбільше схоже на картини. Але вони ще й рухаються. Це сон про американську дійсність кінця XX століття.

Є думка, що українці не готові дивитися на екран, як у дзеркало, бачити в кіно відображення своїх реалій. Чи можемо взяти приклад з американського незалежного кіно?

‒ Це взагалі проблема, яку поволі у нас починають розуміти. Сенс існування українського кіно може полягати лише в тому, щоб знімати для себе й про себе. І робити це максимально майстерно й талановито. Тоді й інші на нас дивитимуться.

Світу цікава автентика, приваблює справжність. А не коли ніби імітуємо Голлівуд або робимо місцем дії якусь незрозумілу, умовну територію. Воно так не працює. Емоції у вакуумі не літають. Завжди прив'язані до конкретних реалій. Американцям удається це робити. До того ж в абсолютно різних проявах. Від блокбастерів до маленького кіно. Хочеться, щоб в Україні теж навчилися. Уже є, чим хвалитися, але і є, чого прагнути.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські кіношники не хочуть розмовляти ні про що інше, крім війни

×