Фільм жахів "Титан" французької режисерки Джулії Дюкорно покажуть на 12-му Одеському кінофестивалі, що пройде 14-21 серпня. Увійшов до позаконкурсної програми "Фестиваль фестивалів".

Алексія 10-річною потрапила в автокатастрофу. Отримала травму голови. Їй вставили в череп титанову пластину. Дорослою почала виступати на автошоу з танцями на капотах. Має спалахи агресії. Вбиває всіх, хто хоче з нею переспати. Її збуджують лише машини, за сюжетом.

Стрічка цього року здобула "Золоту пальмову гілку" – найвищу нагороду Каннського кінофестивалю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Часом було нестерпно — кілька разів заплющував очі

Про новинку розповідає кінознавець, програмний координатор фестивалю "Молодість" Віктор Глонь.

‒ Дебютний фільм Джулії Дюкорно "Сире" про студентку-вегетаріанку, яка стикається з неконтрольованим бажанням поїдання сирого м'яса, 2016-го отримав у Каннах приз Міжнародної федерації кінопреси. Наступна робота "Титан" зробила її другою в історії жінкою-володаркою "Золотої пальмової гілки". Обидва — боді-горори з акцентом на питання тілесності й гендеру, - каже Глонь.

Як реагувала аудиторія на "Титан"?

‒ Під час каннського показу через надто різкі сцени насилля частина глядачів повиходили із зали хвилини до 20-ї. Але в цьому нічого страшного. Знаю стрічки, які покидали більше людей. Взагалі найгірше, коли виходять із фільмів, де нічого не відбувається і стає нудно. А гостра реакція — це завжди цікаво. Зручно потім використати у маркетингу.

"Титан" - видовище не для всіх. Та коли звикаєш до жорстокості на екрані, готовий сприймати все, що відбувається далі. Отримуєш історію про прийняття і любов. Про те, що тілесність — це не вирішальне, але важливе. Адже тіло у нас одне, й від нього нікуди не втечемо. З іншого боку, може бути різне.

Атмосфера подібна до умовності екранізацій коміксів. Події розгортаються швидко. Подається лише основна інформація без зайвих пояснень, на що страждало багато інших прем'єр Канн.

Головна нагорода фільму була неочікуваною?

‒ Це те, чого б хотілося. Зараз кіно часто розфокусоване, повторюване. Сприймаєш або інтелектуально, або з байдужістю. Бо вже все бачив і до всього звик. "Титан" - навпаки. Досвід, який варто пережити, якщо витримати початок. Міцно зшитий авторський твір, що має концентрацію сюжету, персонажів, меседжу. Повертає до часів, коли фільми захоплювали. Тримає увагу від першої до останньої хвилини. Дає розвагу, а потім рефлексію. Думаю, саме це передусім оцінив голова цьогорічного журі, американський режисер Спайк Лі. "Золота пальмова гілка" цій стрічці - трохи хуліганський жест, що демонструє: "Ми скучили за справжнім кіно".

Головна нагорода також збігається з позитивними тенденціями руху до гендерної рівності. Починається дещо вимушено, але відкриває шлях для авторок, яким раніше важче було реалізуватися. А зараз ніби і мода є, і підстави для цього з'являються. Звертаємо увагу на тих, хто був на задньому плані, а тепер промовляє на повну гучність. Цікаво слухати, бо дивують та викликають захват.

Як би ви описали режисерський стиль Джулії Дюкорно?

‒ Вона апелює до майже тваринних людських емоцій та інстинктів. Велику роль у творчості відіграє тілесність. Захоплює на рівні рефлексу, а потім починаємо стежити за складною, філософською історією. Підхід нагадує фільми канадця Девіда Кроненберга. Але жіноча оптика додає безпосередності. Кроненберг — більш відсторонений, ніби спостерігаємо збоку. Його роботи відштовхують. У Дюкорно є тяжіння, яке важко описати, але затягує аудиторію. З ким я не говорив про картину, всі казали: "Що це ми таке подивилися щойно? Але було цікаво".

Як сприймається історія серійної вбивці на екрані? Які емоції викликає?

‒ Сценарій спонукає співпереживати героїні, яка вбиває людей. Перші жертви не викликають симпатії. Поводяться так погано, що глядач не має нічого проти їхньої смерті. Потім насильство переходить у майже тарантінівську площину абсурду. До того ж одразу розуміємо, що це певна умовність історії. Дозволяємо собі зануритися у світ фільму й проживати події з погляду героїні. Коли вбиває кілька майже випадкових людей підряд — це буквально комедійна сцена, в залі всі сміються. Проходячи етапи звикання до вигаданої реальності, починаємо комфортно почуватися. Після перегляду можемо посидіти й подумати, наскільки це взагалі морально, що наче стаємо співучасниками вбивств.

Кіно взагалі покликане ставити нас у незручні обставини. Справді хороше — це не лекція з моралі. А намагання виносити на загал моменти, які в нашому суспільстві залишаються в тіні. Ніби розумом і законами ділимо щось на чорне й біле, але за великим рахунком людство досі продовжує еволюціонувати. І завжди є моменти, які варто переоцінювати по-новому, давати інші оцінки усталеним поняттям.

Яка ключова тема стрічки?

‒ Йдеться про прийняття і себе, і людей, які нас бачать збоку. Героїня виконує стриптиз на автівках. При цьому чекала, коли її полюблять не за тіло, а за те, якою вона є. Хоча якою саме - це загадка. Бо важко розкрити як людину. Вдається лише ближче до завершення. Хоч і не можемо повністю відділитися від тілесності, потрібне поєднання — і тіло, і душа. Посил простий, але артикульований у незвичній формі, справляє більше враження. Попри чудернацькість, переконливо і залишає післясмак. Це ознака якісного кіно.

Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна" від 5 серпня.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали найочікуваніші фільми Одеського кінофестивалю

×