5 найцікавіших творів про історію України назвав письменник і перекладач Остап Українець.

Про варті уваги книжки стосовно нашого минулого розповів у відеоблозі "Книжкова вечірка" на сторінці Українського інституту книги у Facebook.

"Лель і Полель" Івана Франка не належить до найвідоміших його творів, - каже Українець. - Це дуже хороше і насичене чтиво. Розповідає про вуличне життя в повному сенсі. Перший розділ починається з опису вуличних хуліганів, шпани. Це те, що в українській літературі взагалі трапляється надзвичайно рідко. І сама тематика мала б бути цікава кожній людині, яка хоче спробувати зануритися в напівміське середовище початку XX століття. Провідчувати той період значно повніше, ніж дозволяють будь-які сучасні автори. Для Франка це був персональний досвід у багатьох сенсах. Він відсидів свої терміни у в'язниці. Був не з чуток, а особисто знайомий і з тюремним, і з вуличним жаргоном. Настільки, що у його тюремних сонетах фігурують галицькі жаргонізми. Не фєня, яка сьогодні заступила весь цей культурний пласт, а саме західноукраїнський жаргон. "Лель і Полель" - роман, схожий на багато інших текстів Франка. Як "Герой поневолі" та "Борислав сміється". Але водночас дає дуже химерний зріз часу і простору.

"Ярошенко" Осипа Маковея. Ця повість - мабуть, єдиний у цьому списку історичний текст у класичному розумінні. Оповідає про Хотинську битву - одну з найвідоміших у нашій історії. Конкретно про те, як Сагайдачний отримав ту свою легендарну рану, яка його в підсумку доконала. Оповідає з позиції сторонньої людини, яка опинилася у водовороті подій. Сама історія у творі локалізована й точкова - роман не сприймається як конкретно козацька історична проза з пафосом лицарів степу. Це якісний і детальний текст про дрібну подію в межах дуже великої. Хороший для того, щоб подивитися з нової позиції і на козацьку прозу, і на історичну загалом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали 3 найкращі романи часів незалежності України

"Дідо Иванчік" Петра Шекерика-Дониківа цікавий тим, що подає конкретну локацію України в конкретний період часу. Гуцульщина другої половини XIX століття. Роман написаний діалектом, який не мав і не має до сьогодні свого правопису. Великий просвітитель Доників писав його тією мовою, якою говорив. По суті й вигадував правопис для гуцульського діалекту. У творі змалював власного дідуся. Та естетика Гуцульщини, яку Коцюбинський потім транслював у "Тінях забутих предків" - гарно, але не так, як це зробила місцева людина, - це заслуга значною мірою саме Дониківа. Твір не стосується глобальних подій і перипетій, пафосу, який зазвичай прийнято вкладати в історичні тексти. Це більше побутовий і фольклорний роман. Унікальний і в мовному, і у змістовому сенсі. Дарує можливість прожити цілий пласт України - локальний та хронологічний.

"Сестри Річинські" Ірини Вільде - це монументальний текст. Психологічний і соціальний роман, повноцінна сага. Це надзвичайно потужна історія сім'ї Річинських і того, як складається доля дітей родини у міжвоєнний період першої половини XX століття. Вільде виписала персонажів так детально, як я не пригадаю, хто востаннє так робив в українській літературі. Живі, повнокровні характери. Ретельно до них ставиться, коли передає їхні почуття, погляди, взаємини із середовищем. Твір отримав Шевченківську премію, постійно потрапляє у списки знакових романів українською мовою. Є тим великим романом, який ми зараз постійно пробуємо шукати з виглядом, що його поки що не існує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Cтає модною складна література

"Книги Якова" Ольги Токарчук - по-перше, не зовсім про історію України. По-друге, не український роман. По-третє, вийшов настільки недавно, що взагалі мав би потрапляти не в топи історичної літератури, а новинок. Принаймні в Україні. Текст просто протікає крізь тебе. Роман будується стилем. Відчуваєш перенесеність у те, про що пише Токарчук. Неможливо відірватися, тому що цікаво не що, а як буде далі. Замість просто оповідати історію про певне минуле, твір насамперед намагається вписати тебе в цей зріз часу. Дає можливість не прочитати події, а прочитати світ.

Роман центрується на невеличкому містечку Рогатині, райцентрі в Івано-Франківській області. Це місто, яке вже мало в нашій літературі свій міф – "Роксоляну" Загребельного. Натомість "Книги Якова" стосуються історії юдеїв, які живуть у Рогатині й не тільки там. Розкидані по всій Речі Посполитій та Османській імперії. Токарчук не експлуатує туристичні принади та міські легенди, як це регулярно робить Винничук у своїх текстах про Львів. А створює місто з нуля. Токарчук - польська письменниця. Попри це, пише не про поляків, а про дуже специфічну юдейську месіанську секту. Це надзвичайно дивна історія, яка знайомить із тим пластом історії та географії, про існування якого ти буквально не підозрював. Це свіжий інсайд в історію власної території, але не у власну історію. Величезна і надзвичайно успішна спроба дати голос тій спільноті людей, яка на території України його була дуже довго позбавлена за межами голосу трагедії - Голокосту.

Текст обов'язково буде для вас свіжим незалежно від вашого читацького досвіду. Настільки масштабний, комплексний і глибокий роман, що дасть дуже багато інформації, щоб подумати і порефлексувати".

×