Миколу любили дівчата, люблять і любитимуть: Вінграновському 83

7 листопада 1936-го народився український письменник-шістдесятник, режисер, актор ("Повість полум'яних літ"), сценарист і поет Микола Вінграновський.

Автор поетичних збірок "Сто поезій", "Поезії", "На срібнім березі", "Київ", "Губами теплими і оком золотим", "Цю жінку я люблю". Також автор повістей "Первінка", "Сіроманець", "У глибині дощів", "Літо на Десні" і роману "Северин Наливайко".

Зняв фільми "Дума про Британку", "Ескадра повертає на захід", "Климко". Лауреат Шевченківської премії 1984-го за вірші для дітей.

Він народився в селі Богопіль на Миколаївщині. Згадуючи дитинство, письменник стверджував, що змалечку пам'ятав лише степ: "Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ".

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Після першого курсу його забрав до Москви Олександр Довженко.

Писати вірші почав у студентські роки. Перші вірші з'явилися 1958-го на сторінках журналів "Дніпро" та "Жовтень".

7 квітня 1961-го "Літературна газета" вийшла із заголовком на чверть сторінки: "Микола Вінграновський. Із книги першої, ще не виданої", де надрукували 15 віршів молодого автора.

Перша поетична збірка "Атомні прелюди" вийшла 1962-го, а через 5 років побачила світ друга поетична збірка "Сто поезій".

Виразним свідченням творчого розвитку Вінграновського стала збірка "На срібнім березі" (1978).

В останні роки життя Микола Вінграновський із великою радістю писав вірші для дітей і про дітей.

Помер 27 травня 2004-го в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Був двічі одружений, має сина Андрія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Час Вінграновського

Цікаві спогади про Вінграновського

"Десь із середини травня і до жовтня, і так із року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо, виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався, - написала у нарисі "Трохи про Миколу" дружина Миколи Вінграновського Олександра Білинкевич-Вінграновська. - Місце для його "бази" вибиралося дуже вимогливо, з урахуванням усяких деталей, і не тільки пейзажних.

У котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет. Сам Микола у ньому рідко перебував, у чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, із кросівками біля кожуха. Дощик не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі".

Поет Леонід Талалай згадує:

"З Миколою Вінграновським ми дружили майже 30 років. Своє справжнє єство він ніколи на людях не розкривав. Завжди грав якісь ролі, тому всі знають його як актора".

З Миколою Вінграновським Талалая познайомив літературний критик Володимир П'янов.

"Прийшов до П'янова в гості, а там сидить Микола Вінграновський. Володя представив мене "поетом із Донбасу". Вінграновський здивувався — який ще може бути поет, крім нього? Потім П'янов додав: "Між іншим, він грає у карти не гірше за Малишка". Вінграновський завжди хвалився, що навіть Малишка може обіграти. Одразу ж запропонував мені зіграти з ним одну партію. Я виграв одну партію. Потім другу. Коли вже закінчували третю, я сказав Миколі Степановичу: "Якщо хочете, щоб була нічия, то ходіть тузом". Він подумав, що я підглядаю в його карти. Та я його заспокоїв: "Я просто всі карти тримаю в голові. Знаю, що вийшло і що лишилося", - розповів Леонід Талалай.

"Після того випадку Микола Степанович жодного разу не грав зі мною на людях", - додав він.

Історії вигадував на ходу.

"Любив побрехеньки розказувати і так входив у роль, що сам починав собі вірити. Вигадував на ходу, ніколи не мав заготовок. Якось їздив із ним до Сіверськодонецька виступати перед місцевими письменниками. Головою літоб'єднання там був Йосип Курлат. Микола розійшовся й розказує, як виступав у Римі на симпозіумі слов'янських мов. Мені стало цікаво, бо не пригадую, щоб той у Римі був. Та й не філолог він, щоб на таких симпозіумах виступати. Розповідає, що на виступи кожному відводили по 20 хвилин. А коли його час прийшов, він так розкочегарився, що годину говорив. Йосип не витримав і каже при всіх: "Коля, нє п…ди". Коли всі студенти взяли в нього автографи, Микола підійшов до Йосипа й каже: "Ти мене так обломав, я ж новелу розказував", - зазначив поет.

Білоцерківський поет і композитор Анатолій Кульчицький згадує, як із Миколою Степановичем відпочивав на березі річки Рось. Розбили намет, розпалили багаття. За кілька годин до них приїхали гості — білоцерківські літератори. Несказанно зраділи, що побачили живого класика. Під вечір із лісу вийшов місцевий циган. Вінграновський запросив його до компанії. Усі довго сиділи біля вогнища, а потім полягали спати. Уранці хтось із поетів помітив, що його черевики зникли. Із ними зник і циган. Микола Вінграновський подарував тому поетові свої туфлі. Хоча їхній розмір був більшим, той тішився. Навіть якби туфлі знайшлися, не було б такої радості.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Вінграновського була кличка Дволикий, у Дзюби – Кореспондент, у Чорновола – Журналіст

Видавець Михайло Слабошпицький згадує:

"Якось до Києва приїхав американський письменник Джон Стейнбек і захотів побачити молодих поетів. До нього привели Миколу Вінграновського. Американець попросив його прочитати кілька віршів без перекладу. Коли Микола закінчив, Стейнбек сказав: "Це — великий поет. Я сам відчув ці почуття". Назвали видання за висловом Вінграновського. Якось один поет сказав йому: "Я — генерал літератури". На це Микола відповів: "Тоді я — маршал".

Ось він знімав фільм на пляжі, а за ним ходив я разом з іншими літературними юніорами. Він нам багато чого розказував. А потім додав: "Американський письменник Джон Стейнбек запросив мене полетіти з ним в Африку. Будемо там полювати на леопардів". Через якийсь час під час зустрічі Микола хвалився своєю засмагою. Казав: "Це африканське сонце зробило". Десятим чуттям я розумів, що він прибріхує. Але він робив це так, що йому всі вірили", - сказав він.

Поет Павло Вальвач:

"Полюбив його вірші ще коли почав дотягуватися до верхньої полички. А побачив 1998-го, хоч уже був знайомий, спілкувалися по телефону. Перше, що спитав Вінграновський при зустрічі: "Чому неголений?". Бритви нема, кажу. "Тут не бритва, тут коса вже потрібна". Я трохи розгубився, думаю, чого це він наїжджає? Пішли у сквер навпроти його будинку. Набрали пива й довго сиділи на лавочці, яку Вінграновський називав "ресторан "Під маслиною". Три роки не пив, курити кинув, але порушив целібат, такий випадок.

Такої інтелігентної жінки як у Вінграновського - Олександра Іванівна, не бачив ні до, ні після, і вже, мабуть, не побачу".

Ролан Сергієнко, друг і однокурсник поета зняв фільм про нього "Сповідь перед другом":

"Ми з Вінграновським учились у Довженка в Москві, у Всесоюзному державному інституті кінематографії, з 1955 року. Олександр Петрович знайшов Миколу в Києві, на першому курсі театрального інституту, й забрав із собою до Москви. У Довженка на курсі нас було 28 душ, багато стали відомими кінорежисерами — Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Віктор Туров.

Отак Микола опинився в гуртожитку, де я вже жив — кімната 428, чотири ліжка. Це звалося "городок Моссовєта", Четвертий проїзд, будинок 12а. Наші ліжка стояли біля вікна: Миколине ліворуч, моє праворуч.

Питаєте, чи Миколу любили дівчата? Так. Від самого початку до самого кінця. Дуже багато. Любили, люблять — і любитимуть. Донжуаном він не був, просто був вільною людиною.

Як я вперше побачив його? Спершу я побачив не Миколу, а його зошит. Зайшов до своєї кімнати й бачу, що там є речі, яких не було раніше. Отже, є нові пожильці. А на столі лежить загальний зошит, розгорнутий, а там вірші. Я прочитав: "Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар?" Весь зошит списаний віршами, вони здалися мені красивими.

І тут до кімнати зайшло двоє. Один кремезний, вусатий, другий — худорлявий, засмаглий. Питаю: "Хто з вас автор цих віршів?" Вони кажуть: "А вгадайте!" Я подумав, що це вусатий, і не вгадав. А Микола простягнув руку: "Вінграновський!" Отак почалося знайомство".

Київський поет і актор Василь Довжик:

"Вірші він читав красиво, як ніхто! Ми з ним їздили на творчі зустрічі в Запоріжжя. Ставка за виступ була 8 рублів, і, щоб пристойно заробити, треба було відпрацювати виступів тридцять. Це робилося конвеєром: десь на "Запоріжсталі" в обідню перерву виступаємо в одному цеху, потім переходимо в другий і так далі. А ввечері виступали в гуртожитках для розконвойованих, тобто зеківського контингенту. Приймали нас дуже добре, бо Вінграновський читав вірші магічно. Це не могло не вражати. За день таких виступів було шість-сім, мене це виснажувало, вранці важко прокинутися. Жили ми в готелі. Поки я сплю, він сходить на базар, купить свіжих яєць. А потім сидить на ліжку, замотаний у простирадло, й пише вірші. Будить мене: "Василю, ну чого ти лежиш, як собака! Послухай вірші!" Вірші були такі густо-насичені, що з такого одного можна зробити два, мені здавалося. Іноді він казав: "Василю, а налий мені сльозу!" А куди — склянки нема. Тоді він випивав яйце й простягав замість чарки: "А хоч осюди!"

І я йому читав свої вірші. Не знаю, що він там знаходив, але Микола умів плакати над чужими віршами. Він взагалі не соромився наївності. Навіть його гордість була трохи наївна. Він казав: "Ми з Шевченком — неперекладні поети!"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я бачив Жукова, Ватутіна й Хрущова. Жуков матюкався дуже" - 10 спогадів Миколи Сома

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.

Така моя тривога і турбота.

У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.

Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива — то було б іще…

Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…

Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку

Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути.

Мабуть, воно так сказано мені.

Бо так вже склалось — не забуть, не збути,